Плямкали, ковзались по хаті Трохимові погрози, човгали під моє рядно, а я гострив ножика-дзиганика й солодко мріяв: заріжу, заріжу Трохима.
— А чому ти, Гордійку, богу не молишся? Ніколи ж не бачу,— мати сидить наді мною і шкрябає в голові.
Мовчу. Хочу відповісти й не можу. Не знаю, як відповісти. У мене настирлива думка: чого ще чіпляється Трохим? Чого мати мені нічого не каже? Боїться мого завзяття?..
Я про це думаю вже кілька день і не можу збагнути.
— Не молишся богу, от за це нас бог і карає, сердиться бог,— тихенько розтягує мати над моїм вухом і тихенько цілує.
Я зриваюсь, одштовхую її руки і — в куток під рядно.
— Тю... божевільний!..
Мати довго сидить наді мною, дорікає. Каже, що колись — таки на каторгу піду.
Чого не вірить? Чого не каже?
Але я вже не хочу про це думати: весна-бо прийшла запашна, весела, і треба ножика купити.
— Мамо, купіть мені ножика, такого, як у Яшки.
— Добре... А ти мені вставай швидше та до сповіді йди... Вербна кінчається.
Я сповіді боюся. Торік ледве промимрив щось під темним, важким покривалом, а на причасті вдавився. Тому й відтягую, не хочу вставати.
А на дворі весна щодня припадає до шибок, дзвенить, сміється...
Головне — треба попові правду казати. Це найперше. Але тоді, принаймні, не буде, може, так ізгадуватися "паничик", гріха не буде. Потім — піп же не викаже, потім — я ж не хотів "паничика" покалічити...
Так і скажу.
Тих днів весняних, що наспівали півні, що настругав дзиґаником розхристаний Яшка Щур, вже не буде. Хочеться вхопити рукою шматочок неба або тертися щокою об теплий замшілий паркан.
Я сп'янів — мене лиже Діянка. Вона перша зустріла мене надворі, бо я пішов куточками, поза будинки (боявся до людей). Патлата, моя неповинна спільниця, тепер найближча, найдорожча — двигуном ходять ребра, і рожевий шмат із горла, мов на пружині.
З цього дня ми з нею не розлучалися. Я крав на кухні все, що міг, таскав моїй безжурій коханці, а потім ми гасали з нею по берегах, обоє вільні, обоє — сміх дзвінкий.
Вона й до церкви мене проводила. Але звідти сторож пугнув дрючком.
В церкві (пам'ятаю, як зараз) мене не було. Хтось чужий, маленький стояв, боязко озираючись, а на нього з усіх боків суворо дивилися святі.
Дорослі дядьки чемно й тихенько підходили по черзі, і я між ними такий непомітний і безсилий, а в руці муляє мокрий від поту мідячок.
Хтось легенько підштовхнув іззаду, і мене закутали чорним.
Я сказав усе, як думав. А коли вернувся додому і згадав, боязко стало.
— Чий же ти такий? — питав мене піп.
— Мотрин,— сказав я, бо так всі мене звали.
Непокій вщух другого ж дня, коли причащався. Навіть приємно було: піп видався мені на цей раз добрим та ласкавим.
На перший день свят несподівано з'явився батько. Тоді якраз челядь розговлялася, і безтурботний шум бився об стіни, об вікна, а я пильно стежив за Трохимом (ворог — треба стежити). Я вже знав, що не буде того, про що мріялося на печі, і вигадував новий спритніший злочин.
І раптом — на порозі батько.
Шум шугнув під стіл, зачаївся... Мати зблідла.
Мій батько вже два роки блукав десь далеко. На людях чутка була, що від гіркої згорів. Про нього вже стали забувати, і тому його несподіваний появ приголомшив усіх.
— Христос... — моргнув батько металевими очима й почав незручно слинити мої щоки. П'яний. А потім сів тихенько в куточку й плакав, поки всі не розійшлися. Не хотів мене пускати. Горнув до себе, стискував і, цілуючи, невиразно шепотів:
— Синочку мій, бачиш... я твій батько, я — сукин син...
Щось силкувався сказати важливе, але тільки головою мотав.
— Нате вам крашанку, тату,— підстрибнув я до нього непевним цвіркуном.
Він підвівся, беззвучно зібрав зморшки обличчя до сміху — і впав. Покликали людей. Батько спочатку одбивався, кричав на всіх, а потім раптово затих. Облили водою, кинули під шопу.
Але над вечір — вереск на всю економію. Глянули — батько на шопі, скуйовджений, руками розмахує...
— Злізай по драбині. Ось драбина! — загули внизу, метушаться.
— Мотре! — з шопи зарізаний голос,— Мотре, я зараз літати буду!
Мати руки заломила, благає злізти, а довкола регіт.
— Мотре! — посковзнувся й оберемком на землю.
Я пам'ятаю кров з-під його вуха й перекручену набік голову. Це було, як сон... А потім прибіг пан, за ним гості. Серед гостей піп.
Коли одвозили батька до фершала, піп торкнув мене за плече й лагідно спитав:
— Це ти Мотрин?
Я йому нічого не відповів, бо в цей момент Діянка нюхала кров і махала язиком по землі.
Через кілька хвилин нас обох, мене і матір, покликали до пана, просто до скляного балкону, де сиділи всі гості. Пан поволі підійшов, поволі вийняв три карбованці і сказав:
— Щастя ваше, що панич поправляється. Я знаю все. Зараз же манатки на плечі, і щоб через п'ять хвилин духу вашого тут не було! Марш-ш!
Я все зрозумів. Глянув на попа, але він щось пив із великої чарки й лагідно мружився до сусіди.
— Гордійку... — і заголосила.
З накипом терпкої злоби покидав я разом із своєю патлатою коханкою страшний двір, а ворог Трохим, зібравши хлопців, з реготом бив у порожнє відро, грав прощального марша. Навіть Яшка Щур захльобувався від сміху.
За брамою Діянка зупинилася. Стоїть, хвостом мете.
— Діянко, на-ту!
Одвернулась — зрадила.
А над селом великодні дзвони — вздовж, і впоперек, і в розлогу весняну далечінь...
Харків, 1924, січень