— Ша, хлопці й дівчата, — шепнув я. миттю збагнувши, що сталося. — 3 Юрка не сміятися!
— Ясне дєло! — сказав Геннадій, а Лена не стрималася і по-блазенському хихикнула. Марта залишилася цілком байдужа, а Оксана, коли я на неї зирнув, відвела очі.
— Бистрєй ідіте! — крикнув Зої та Юрку Олег. —А то ми тут всьо без вас з'єдім!..
Ми поверталися юрбою вже в темряві. Знову весело галакали і жартували — мовчав лише Юрко. Ішов позаду і ніби вже не належав до нашої компанії.
Перебиратись через каміння у пітьмі було незручно, через це вирішили спуститися нижче по річці, де був пляж, а отже, й підводного каміння менше, там пороздягатися і перепливти: дівчата при цьому вручать свою одежу хлопцям для переправи.
— Я піду через каміння, — сказала незворушно Зоя, до речі, на Юрка вона тепер не звертала жодної уваги.
Ми не перечили, бо чому не хотіла роздягатися — річ ясна. Гукнула нам на прощання і розчинилась у темряві, хоч і темрява сьогодні не була така густа. Тільки тоді я підійшов до Юрка і обійняв його за плечі. Від інших ми відстали — галасували попереду.
— Що, Юрку? — спитав я тепло.
— Буза вийшла, — мовив пригнічено Юрко. — Сьогодні я згубив невинність.
— Мої тобі ґратуляції та співчуття, — мовив я.
— Мені не до жартів, — сказав, скривившись Юрко. — Так ніби в калюці викачаний. Скажи, чого цього всі прагнуть, коли опісля так бридко?
— Перше коло пекла, — сказав я. — І тому це, що втратив невинність... А що, вона легко піддалася?
— По-моєму, це піддавсь я, — буркнув Юрко.
— Як це— ти? — здивувався.
— А так, — зло проказав Юрко, і я почув у його голосі плач. — Коли тобі цікаво, знай: я був брутально, брутально зґвалтований. Утяв?
— Щось не дуже. — мовив я. — Розкажи!
— Ні! — глухо вичавив Юрко. — Мені того досить. Розказувати — це ще раз те пережити... А я не можу! — він майже вигукнув останні слова. — Але найгірше, чого боюся... Боюся, що я її запліднив, не зміг стриматися. Оце мене найбільше жахає.
— А вона не невинна? — обережно спитав я.
— Невинна такого не вичворятиме! О Господи! — застогнав Юрко і рантом ио-дитячому схлипнув.
Я знав, що він плаче, що густі сльози течуть йому обличчям, тому стис його рамено, і ми йшли отак обійнявшись.
Юркові співчував, хоч мене й цікавість їла: як все відбувалося? Але розпитувати товариша в цій ситуації вже не було можна.
— Гаразд, Юрку, заспокойся. Зараз будемо перепливати річку, отже, ти — на очах!
— Тримаюся! — мужньо сказав Юрко і, як дитина, обтер обома руками обличчя. Дівчата і хлопці вже шумливо роздягалися, до речі, в купальнику виявилася одна тільки Оксана, вона навіть устигла шепнути мені, що мала рацію, одягши його: Лена з Мартою залишили на собі тільки найнеобхідніше, і всі троє рвонули у воду. Ми постягували одежу свою й дівочу пасками і попливли слідом, тримаючи ту одежу у піднятих руках. Юрко плив ззаду, тримаючи одежу власну.
Оганьбився при цьому тільки Олег, він наскочив на підводного каменя і занурив свою й Мартину одежу.
На піску, просто біля води, стояла якась постать. Ми думали, що то горбунка Зоя, але то виявивсь якийсь дядько. Дівчата стали по горло у воді біля берега і надчікували нас. Дядько повільно побрів через пісок на острів, дівчат добряче налякавши. Але ми про нього швидко забули. З реготом викручували Мартину й Олегову одежу. Марта сердилася й казала, що ніколи більше не буде Олеговою дівчиною, а Олег відгризався. Реготали всі, крім Юрка. Зрештою, коли отямилися, Юрка біля нас не було.
— Шо случилося? — спитав у мене Геннадій.
— Сам знаєш! — по-півнячому відповів я. — Юрко втратив невинність.
Усі знову зареготали, а мені незвідь чому стало неприємно: сказавши таке, я ніби зрадив Юрка.
— Да, то вєдьма! — мовив Геннадій. — Недарма вона на вінику літає. То шо, вона його знасілувала?
Всі зареготали, і хоч цього разу я промовчав, мені вдруге стало неприємно. Щось пройшло в душу темне, посіяне чорною рукою, і мені чомусь уперше в нашому товаристві стало незатишно — захотілося й собі відійти, щоб і мене проковтнула тьма, як проковтнула вона Зою та Юрка. А може, вони десь у цій ночі зустрілися, легковажно подумав я, взялися за руки' і бредуть у темінь, сполучені своєю таємницею та печаллю. Однак це була блаженна думка, адже я добре знав, що парою ці двоє бути не могли. Тоді відчув непоясниму тривогу, якою раптом завагітніла ніч, і хоч не було до того ніяких підстав, здалося, що на нас усіх чекає чи небезпека, чи щось загрозливе, чи щось тривожне, що зруйнує нашу юнацьку безтурботну компанію, і нашу дружбу, і нас самих. Чи ці мої настрої й думки передалися хлопцям та дівчатам, але ми пішли стежкою між верболозів уже без звичного гомону.
— Слухайте, а хто то стояв на піску, коли ми пливли? — спитала Оксана.
— Маньяк, — спробував пожартувати Олег.
— А що, коли справді? — спитала Лєна.
— Він би позбавив невинності нашу Марту! — бовкнув Геннадій.
— Іди ти! — огризнулася Марта.
— Чого ти така сердита? — взяв її за плечі Геннадій.
— Думаєш, приятно в мокрому? — невдоволено сказала Марта.
— А де наша відьмочка? — спитав і я.
— Літає, — відказав Геннадій. — Оно місяця на небі нема. А мав би буть. Ото вона його з неба і стягла.
— Невже ти читав Гоголя? — зчудувався я.
— Якого це Гоголя? — спитав Геннадій, питання було резонне, бо ми чудово знали, що Геннадій прочитав тільки ті книжки, які задавали в школі, та й то тільки чверть із них, а із чверті чверть їх йому переказував я, а з решти чверті — переказувала Оксана, яка читати, як і я, любила; останню решту їх доповів йому Олег: отже, виходило, що за життя своє, навіть закінчивши десять класів, Геннадій примудрився не прочитати жодної книги.
— Є такий письменник, — пояснив я йому як дитині.
— І написав книжку "Вечори на хуторі біля Диканьки". І в повісті "Ніч перед Різдвом" чорт стягає із неба місяця.
— Да? — здивувався Геннадій. — Нє, це мені моя бабка розказувала, коли я малий був. Тіки там місяця стяга не чорт, а відьма. Вона, бабка моя, про відьом усе знала. Як почне казать
— мурашки по тілі бігають.
— Значить, ти жертва народної творчості, — сказав я. — Як і Гоголь!
— Брось ти! — сказав Геннадій. — І не думай, що я Гоголя не знаю. Це ж він "Войну і мір" написав?