— То відьма! — сказав я сердито. —І чи не досить нам її?
— Не знаю, — сказала Оксана. — Просто мені її жаль. Відчув, що справді починаю сердитися. Зрештою, мусила б
вона ревнувати до тієї клятої дияволиці.
— Жаль, що я її не полюбив? — спитав іронічно.
— Але ж покористувався! — жорстко і не давлячись на мене сказала Оксана. — Всі ви, чоловіки, такі!
— Які такі?
— Безчесні, — мовила гордо Оксана, видимо протиставляючи мою безчесність своїй чеснотливості.
— Хочеш мене образити? — спитав я, відчуваючи, що в мене роздимаються ніздрі.
— Кажу, що є.
— Справжнє те, що є, — сказав я. — А несправжнє, що нам хочеться. Ти що, ревнуєш мене?
— Ні, — рівно відказала Оксана. — Я знаю, що таку, як Зоя, ти не полюбиш.
— Чому не полюблю?
— Бо зависоко про себе думаєш!
Те, що сказала насамкінець, не було дурне. Зависоко про себе думати — це значить не бути милосердним та добрим. Милосердний та добрий — плохий, а хто зависоко про себе думає — сильний, а це значить немилосердний. Оксана бачила мене сильним, але я був швидше розполовинений віконт (є така книжка в Італо Кальвіно). Таку, як Зоя, я полюбив, але зійтися з нею не міг — ось у чому суть. Річ, зрештою, у тому, хоч я і розполовинений віконт, але прагну цільності і красиве з потворним поєднати не можу.
Ми з Оксаною тільки трохи поцілувалися та й розійшлися. Я вперше відчув, що жіноча плоть вже мене не хвилює безумно, та й з Оксаною не був здатний на "солом'яну любов", яка була, зрештою, в мене до горбунки Зої та й до інших легкодоступних дівчат, не буде в нас уже любові й "лінивої", бо це в стосунку між чоловіком та дівчиною тільки етап. Нам призначене тління, і ми тлітимемо аж доти, поки не спопеліємо, як мокре опале листя. Цього, звісна річ, я Оксані не сказав, боявся, що вона нагородить мене якимсь нечестивим епітетом. Для неї важливий був ритуал, не кохання, а для мене — взаєморозуміння. Взаєморозуміння ж між нами було сяке-таке, отже, залишиться ритуал при її видимому верховенстві...
На цьому можна було 6 закінчити, бо горбунка Зоя вийшла навіки з мого життя, і хоч жили ми в одному місті, але ніколи не здибувалися, а на околицю вона також ніколи не приходила. Порвала стосунки зі своєю ніби подругою Оксаною, і та не вельми з того печалилася, бо жіноча дружба — як подих вітру.
Але раз зустріти горбунку Зою мені довелося, було це років через вісім після описаних подій, може, й дев'ять. Я часом люблю поблукати самотою вулицями Житомира, відірватися від дому, родини, справ, клопотів — усього згідливого та звичного, і відчути себе серед вулиць як у пустелі — це була одна із форм моїх утеч від дійсності, тобто від себе та світу, скажу, досить невинна. Отож я йшов і ніби забував розташування вулиць, начебто не відав, куди вони ведуть і виходять, завертав з однієї в іншу, заглиблюючись усе далі й далі і, зрештою, досягав того, що й справді не знав, куди потрапив і як із того лабіринту вибратися. Саме оце відчуття й було мені най любіше, я майже щастя пізнавав — в такий спосіб поривав зі знайомим світом та його гачками і проблемами й опинявся на землі незвіданій, рвав оті шнурки, мотузки, поворози, вірьовки, кодоли, які людину прив'язують до землі десь так, як прив'язували до землі Гулівера ліліпути, чи принаймні мав ілюзію, що їх зриваю. І от у зовсім незнайомому мені кутку міста, в якомусь провулку, біля одного з будинків, що нагадував наш Білий дім, я раптом почув різкий, рипливий, верескливий голос, аж настільки мені знайомий, що мною аж струснуло. У маленькому дворику, який я мав змогу проглядати з вулиці, якась жінка жорстоко духопелила своє чадо, кричучи на нього отим пронизливо-знайомим голосом, і чадо, хлопчик, волало, як порося під ножем. Здається, те, що хтось зупинився і стежить за нею, отямило жінку, і вона різко повернула в мій бік обличчя. І я вражено та злякано закляк: замість тонкого і гарного обличчя горбунки Зої на мене глянула машкара: лице було невпізнано спотворене, як буває в тих, що обпеклися чи кого облито отрутною речовиною. Жінка була горбата, і я, може б, переконав себе, що помилився, що то зовсім не горбунка Зоя, але вона мене впізнала, її очі стали, мов блискучі бляшки, котрі почали розгорятися, немов малі сонця. І ті очі почали випромінювати яскраві і барвисті кола, що наближалися, збільшуючись, а потім зникали, мов мильні бульбашки. Я відчув сильний магнетичний вплив і ледве знайшов у собі силу, щоб рвонутися геть. Швидко пішов, а тоді й побіг, бо мені здалося: зараз залунає за мною отой регіт, як це було в час мого падіння. Але мене ніхто не переслідував і ніхто мені в спину не сміявся.
Вийшов на знайомі вулиці (і досі не тямлю, де ж саме відбулася та зустріч), а тоді спустивсь униз до себе на околицю, до Чуднівського мосту.
Перша, кого я зустрів, була Марта, вона тепер виглядала, як натоптана бочечка, а лице мала кругле, мов тарілка, на якій закандзюбинкою стирчав кирпа-носик. І я раптом згадав, що саме вона загрожувала колись облити горбунку Зою сірчаною кислотою. Я розповів їй про зустріч із Зоєю і жартома спитав, чи не її це робота?
Але нічого нового, виявляється, я Марті не сповістив. Вона про те, що сталося із горбункою, знала, тож, цокочучи, розповіла, що ту відьмугу покарала одна рішучіша за неї, Марту, жінка, бо та відьмуга причарувала її чоловіка. Ба більше, Марта навіть назвала імена й тієї рішучої жінки, і її зачарованого горбункою Зоєю чоловіка, а знає Марта про те, бо рішуча жінка, як сказала колишня моя приятелька, "з нею разом работає".
Ми ще потеревенили трохи та й розійшлися. Цілий день ходив я під враженням від тієї зустрічі, як і від того, що почув.
Виявляється, і досі до долі горбунки Зої байдужий не був. Цілий день иереді мною висів її жахнючий образ, але вже під вечір відтворити в уяві його не міг, натомість спливло колишнє її обличчя, тонке і прекрасне. Воно непокоїло мене до сну, а вві сні вона з'явилася до мене як давно-колись: струнка, гола і прегарна, і я вві сні пристрасно її відлюбив. Але закінчити нам не дала якась, не пригадую яка, завада. Від того прокинувся і почув, як хропе поруч моя жінка — Оксана. Я був збуджений, знервований, розпашілий, тому перевернув Оксану на спину і пристрасно довершив акт; не буду стверджувати, однак, що Оксана при цьому прокинулась. Але вві сні вона мило всміхалася, а хто їй снився, я ніколи не довідаюся; переконаний, однак, що не я.