— То вирішуйте між собою, — мовив я.
Зрештою, Оксана була задоволена, що я відшиваю не її, а таки горбунку Зою, — це значило, що хочу бути з нею, Оксаною. Так воно, здається, і було.
— Гаразд, — згодилася Оксана, і ми тут-таки, в її кімнаті швидколітно поцілувалися, бо її мати мала капосну звичку: заскакувати до кімнати, коли я до Оксани приходив, очевидно, для остороги доччиної цноти...
І в нас таки нічого не вийшло, як припускала Оксана: горбунка Зоя чемного натяку, що їй треба покинути нашу компанію, не сприйняла чи вдала, що не збагнула, а заявила Оксані, що на пляжі вона, ясна річ, не роздягатиметься і купатися не буде, однак залюбки з нами поїде, на піску посидить і покидає у воду камінці, зрештою, їй приємно побути між оголених молодих і гарних тіл.
— Принаймні помилуватися на них я можу? — сказала Оксані горбунка Зоя і при тому багатозначно на неї зирнула, ще й якось специфічно підморгнула, ніби вони з Оксаною мали однакову пристрасть до оголених чоловічих тіл.
Відтак мій план блискуче провалився, який би геніальний він не був, — у цьому, очевидно, властивість усіх геніальних планів: блискуче провалюватися, — тож дівчата мали кидати жеребка поміж себе, звісно, потаємно від нас (а власне, від Олега та Геннадія, я про це знав).
Як там у них сталося, не відаю, Оксана мені про це не розповіла, бо дівчата такі вчинки люблять обволікати багатозначними, хоч і нехитрими таємницями, але мене те, зрештою, і не цікавило: факт той, що відмовилася їхати з нами Марта. Це значило, що горбунка Зоя відводилася цього разу Геннадієві: ні Олег, ні я брати собі за дівчину горбунку Зою не побажали, — хоч і в мені, і в Олегові, я це знав достеменно, зачепився гачок із вудочок, що їх закинула в наш бік горбунка Зоя, і ми обоє приману ковтнули, хіба не бажали ні перед собою, ні один перед одним у тому признатися. Ба більше того, мали доказувати, що це не так, хоч і гачки уже роздирали нам нутро. Геннадій же проти такого розподілу не заперечував, і через те, що Марта відмовилася їхати з нами, а більше тому, що й сам ковтнув гачка, через простоту свою не випендрювався, як ми з Олегом, а відверто сказав:
— Да, інтересно. Я ще, хлопці, з відьмою не злучався. Страшно, конешно, але попробувать кортить. Я ж не Юрка! Вона мене не 4 заїздить, не такий я бичок!
І заіржав, як коняка, задоволено й легковажно.
Отже, всі наші проблеми було розв'язано, хоч у глибині душі я відчував і прикрість: горбунка Зоя, попри все, виявляла настирливість, а я, не зважаючи на гачка, якого проковтнув, невдоволився від того, що вийшло не по-моєму, а по її, отже, я був уражений у своєму самолюбстві лідера; виходило, ніби не я командую, а таки вона. Але те моє незадоволення швидко зникло, і то через елементарну, може, й не зовсім шляхетну цікавість подивитися, хто ж кого "заїздить": чи Геннадій горбунку Зою, чи вона його.
Геннадій приїхав на вантажівці на околицю; ми посадили до нього в кабіну горбунку Зою, а самі полізли нагору, простелили там підстилку, бо в кузові було вельми брудно, иовсідалися спинами до кабіни, пообнімавшись: я з Оксаною, а Олег із Леною, — і почали натякати, перекрикуючи одне одного, як у школі лихослів'я, і регочучи, тоді як у кабіні стояла мертва тиша. Вантажівку підкидало на баюрах, дівчата при цьому зойкали, а ми гейкали, бо нами підкидало як мішками, а коли гепали сідницями об дошки сильніше — всередині щось аж квакало. День був чудовий, небо чисте, блідо-синє, із кількома білими, що аж сяли у вершинах хмарами. Вітер роздував наше волосся, гарячий із запахом асфальту, машинового перегару та розпечених дерев і будинків. Ми подалися на Павлюківку, тоді на Корбутівку, які вже цілком засадили новими будівлями, минули рембазу — дорога була недалека.
Пляж нагадував картину раю чи пекла, людей було стільки, що не залишалося вільного піску, і хоч багато хто лежав, ніби труп, здавалося, що людський мурашник ворушиться, що голі істоти між собою поспліталися, як гігантський зміїний клубок.
Геннадій зупинив вантажівку і заглянув до нас від кабіни:
— Станемо тут чи поїдемо далі? Зойка хоче тут.
Мене знову заїло: що це вона командувати нами стала?
— Рушай далі, — наказав я. — На те місце, де були раніше. Геннадій кивнув, бо звик мене слухатися, і ми прогналися
шосівкою, трохи не доїжджаючи до повороту на цвинтар, туди, де була база відпочинку. Тут людей також було досить, але не так багато. Ми побігли піском, порозстеляли підстилки, всадили горбунку Зою, яка, звичайно, й не думала роздягатися, а з себе почали ентузіастично зривати одежу. Лена була в бікіні, що ледве покривало її знадності, Оксана в тому ж чортовому купальнику, котрий був ніби панцир, і я на того купальника покосився лихим оком. Оксана це помітила і багатозначно, може, трохи тріумфально всміхнулася, і тут я раптом помітив, що горбунка Зоя просто їсть очима наші оголені тіла. її очі стали якісь чудні, ніби дві розпечені бляшки, і вперше за всю мою донжуанську практику мені стало трохи незручно від своєї наготи, бо ті розжарені бляшки ніби в'їдались у мою плоть, особливо в.нижнє її місце, а незручно мені стало, бо я з жахом відчув, що плоть моя перестає мені коритися, починає набрякати. Очевидно, це саме відчули Олег з Геннадієм, тож ми ревнули в один голос, як бугаї, і, мов коні, потоптом кинулися через пісок у воду — реальне місце для спасіння від своєї ганьби. Лєна з Оксаною побігли вслід за нами, і ми не так увійшли, як увалилися у воду, здійнявши хмару бризок і гасячи свій розпал у м'якій вільготі. Дівчата залишилися близько берега, а ми подалися наввимашки на плесо і сяк-так утихомирилися, а тоді повернулися до дівчат і почали звичні з ними водні ігри, наближаючись чи віддаляючись, часом хапаючи їх за стан чи десь інде, щоб вони поверещали, що вони робили справно; часом ми їх із води пробували викинути. Горбунка Зоя при цьому сиділа на підстилці, й очі її так само блищали, ніби бляшки, які мали на мене, а може, і на хлопців дивний магнетичний вплив — мені здавалося, що так блищать очі змії, коли вона гіпнотизує жертву; і, як в оповіданні Амброза Бірса "Людина і змія", що його я недавно із захопленням прочитав, я відчув нестримне бажання вийти з води, а може, виповзти і, вигинаючись та корчачись усім тілом, потягтися туди, де очі горбунки Зої вже світилися не як палахкотливі бляшки, а як сонця. І геть так само, як в оповіданні Бірса, ті очі випромінювали яскраві чи барвисті кола, що наближалися, збільшуючись, а потім зникали, мов мильні бульбашки. Але то було тільки короткочасне засліплення, миттєвий одур, принаймні я мав досить сили, щоб не дивитись у той бік, повернутися спиною і зустрітися з простими, ясними й милими Оксаниними очима, які завжди приносили мені мир, а не неспокій, біля яких я не божеволів, а заспокоювався. Я підплив до дівчини і відчув пальцями її шорсткий, ніби панцир, купальник, і провів по ньому долонями, а тоді закинув голову, і сонце поранило мені очі, я засміявся, а Оксана ніжно обхопила ногами мого торса і намагалася втриматися на воді, ворушачи руками і незмигно дивлячись на мене. Оце мене і зцілило, й не дало вибухнути в цій воді, як снарядові, який підіймає водяного стовпа, і той стовп потім розсипається на міріади скалок та бризок.