— От вам і більшовик, — сказав полковник, переможно дивлячись на старшин. — А може, справді ти, Натура, вже став більшовиком? Тільки ти, братець, говори правду.
— Ну, нам ще далеко до більшовиків, пане полковнику.
— Тобто?
Бунчужний змішався:
— Ну, вони всі — пролетарія, а ми ще, слава богу…
— А от сотник Лец-Отаманів каже…
У бунчужного перемигнули в очах тривожні вогники, але в ту ж мить він здивовано звів брови:
— Ваше високо… пане полковнику, дозвольте і мені запитати.
— Питай, питай.
— Коли б ви були більшовиком, що б ви зробили?
Полковник покліпав очима, глянув запитливо на старшин, але, видно, й вони не зрозуміли такого запитання, нарешті він прояснів:
— Ох ти ж і хитрий хохол. Чули, панове, як він заставляє мене сказати самому собі: дурне запитання! Звичайно ж, коли б я, крий боже, був більшовиком, то служив би у більшовицькій армії, а не, а не… Ну, не я вам казав, пане Лец-Отаманів?
— Коли б так легко розв'язувалося питання, пане полковнику, так ми б їхали на схід, а не на захід, — відказав Лец-Отаманів, дратуючись із полковникової легковажності. — А чого біля тебе весь час Кудря вертиться?
— Та в нас, вважайте, і побалакати ні з ким такому, як слюсар. Людина міська, бувала, а ми ще колись разом працювали на заводі. Ну, й згадуємо за чаркою.
— За чаркою можна, — сказав полковник, — а ти ось що порадь мені, братець, як нам з цими бандитами бути?
— Я вже думав, пане полковнику, не інакше, як до містечка треба з'їздити…
Лец-Отаманів навіть підхопився з місця:
— От це правильна думка! У містечку напевне ж є якась команда.
— Ідея, ідея, — сказав полковник. — Може, ти сам і поїдеш?
— Ні, — заперечив зразу ж Лец-Отаманів. — Треба поїхати комусь більш авторитетному. Іди, Натура, ми тут самі вирішимо.
Бунчужний дзенькнув острогами, чітко повернувся й вийшов.
— Тоді будемо вас просити, пане Лец-Отаманів, — сказав полковник. — І треба їхати зараз, а то можете нікого не застати.
Лец-Отаманів вдавано скривився, але тут уже всі заговорили в один голос, що має їхати тільки він, і то негайно.
— Я піду розпорядитись, щоб засідлали коня, — сказав Рекало.
— Треба їхати саньми. Може, командира їхнього доведеться підвезти.
Схвильований Лец-Отаманів, навіть не постукавши, вбіг у своє купе.
— Я зараз їду до містечка, Ніно Георгіївно. Хочете?
Ніна Георгіївна зраділа і навіть не образилась, коли Лец-Отаманів боляче стиснув їй руку.
— Збирайтесь!
— Я готова.
Дійсно, вона була вже одягнута, а на канапі стояли її чемодани.
— Тобі кучер потрібен, Лец? — запитав із коридора Рекало.
Лец-Отаманів по-змовницькому глянув на Ніну Георгіївну й відказав:
— Не треба.
Ніна Георгіївна здивувалась:
— У глупу ніч?
— Тому саме, — а в коридор ще раз гукнув: — Не треба!
— Вигадуєш!
— Не треба!
— Ну, як знаєш. Кінь уже запряжений.
Полковник Забачта, побачивши, що Ніна Георгіївна виходить із чемоданами в руках, прицмокнув і дражливо сказав:
— Весільну подорож, пане сотнику, доведеться скоротити до ранку. Щасти!
— Мерзотник! — процідив крізь зуби Лец-Отаманів.
13
Кінь, що застоявся у вагоні, узяв із місця розмашною риссю. Маленькі килимкові сани летіли легким поковзом по білій пухкій дорозі, ніби не торкаючись землі, і, як на човні, помітно заколисували подорожніх.
Виїхавши за станцію, що заступала собою ешелони, Лец-Отаманів зітхнув на повні груди. У комендантську сотню він не вірив, але вірив у свій успіх у жінок. Про щось інше зараз думати не хотілось. Може, червона повінь заллє усі простори України і він захлинеться в ній. Але то буде завтра чи позавтра, а зараз він хоче насолоди. Він перебрав віжки в одну руку, а вільною обхопив її стан і з силою притиснув до себе. Ніна Георгіївна була чимось замислена і пружно відсторонювалась. Лец-Отаманів нахилився й гарячими губами уп'явся в її матову холодну щоку. Вона кулаками вперлась йому в груди і намагалась якнайдалі відхилитись, але сотник уже цілував очі, лоб, вушка і настирливо ловив губи.
— Залиште!
Сотник п'янів все більше. Щоб розв'язати собі руки, він натяг віжки, і кінь стишив рись. Ніна Георгіївна закричала вже істерично:
— Облиште, чуєте… Я вистрибну, чуєте… Хам!..
Лец-Отаманів прибрав руки й хмикнув:
— Ви серйозно?..
— Безобразіє, — не переставала обурюватися Ніна Георгіївна. — Користаєтесь, що я беззахисна. Нечесно з вашого боку, славний лицарю!
Сотник огризнувся:
— Хто там буде згадувати про честь таких, як ми.
— Тоді задля чого ця комедія з судом? Одного поля ягоди!
— Не комедія, а застереження від отрути, дорога пані. Профілактика!
— Блаженні, хто вірить.
— Амінь!
— А коли комендантської сотні не буде в містечку?
— Я в цьому більше ніж упевнений.
— І ви повернетесь до ешелону, щоб підставити свого лоба під кулю? Дивуюсь, невже ви не бачите, що карта ваша бита? Нема вже потреби вертатись.
Лец-Отаманів заперечливо покрутив головою. Так може вчинити Забачта, Трюковський чи Кований — вони найманці, а він же хазяїн. Ні, карта ще не бита! Не вистачить своїх сил — закладемо себе чортові, дияволу, а свого доможемось. Інша справа, коли б його ненароком схопили більшовики, ну, тоді був би зневолений кінець… Лец-Отаманів відчув, як десь там, усередині, щось неприємно заскімлило, в голову почали пхатися зрадливі думки, їх обірвали постріли на станції. Вони озирнулися, але нічого вже не можна було побачити. Ніна Георгіївна запитливо подивилась на сотника.
— Не розумію! — сказав він, знизавши плечима.
— Може, заколот? Може, селяни?..
— Не може бути, — але голос його задрижав. — Вернімось назад!
— Що ви?!
— Це, певне, ворожа розвідка.
— Женіть! Нас теж можуть нагнати. У вас зброя є?
— Вистачить — ось карабін та ще браунінг. — Лец-Отаманів ляснув віжками коня.
— Тут десь має бути поворотка, казали.
— Я бачу, он далі.
Звернувши з широкого путівця, вони поїхали вже по ледь позначеній польовій дорозі.
Верст за три після поворотки, як говорив начальник станції, мусило замаячити містечко, але кінь, увесь у милі, проскакав, напевне, уже більше п'яти верст, а ознак будь-якого навіть хутора не було видно.
— Ми заблудились! — сказала Ніна Георгіївна роздратовано.
— Не може цього бути. До містечка сім верст із гаком, значить, не менше десяти. Скоро вирине, — заспокоював сотник, сам розгублено озираючись довкола.