— Е, пані, без мастила ніде нема діла. Навіщо ж інакше французи в своїх френчах такі великі кишені придумали?
Тільки це секрет, таємниця, значить, по-нашому, п'ять мільйонів як одну копійку приділити, тоді й зацікавляться і піснею, і долею нашою, а найбільше…
— Нашою пшеничкою, — додав редактор.
— Бо найкраща в світі! Піде зовсім по-іншому. А нам що хіба треба, аби тільки була Україна. Хоч яка-небудь, аби Україна!
— Не шкода й більше, коли це служить досягненню мети. Байдуже, як це потім будуть називати. "Мета виправдує засіб", — твердив завжди мій учитель.
— А він не єзуїт був? — спитала Ніна Георгіївна.
Професор нервово засмикав своїми худими плечима, а Тодось, що мовчки підпирав стінку канапи, раптом зітхнув і співучим голосом, зовсім не схожим на його попереднє бурмотіння, проговорив:
— Які ми бідні, що такі багаті. Проклята доля! — І, промимривши "пробачте", знову простятся на канапі.
Кооператор стрепенувся:
— Як-як, пане Тодосію? Це ж треба записати.
— Панове, — раптом істерично заволав Тодось, — заберіть його, заберіть з моїх очей це барило, коли не хочете, щоб я кинувся сторч головою у вікно!
Усі мимохіть підвели очі до темного вікна, за яким усе ще проносилася назад білими пасмами завірюха, і зніяковіли. Кооператор, навпаки, підморгнув до сотника, ніби ще раз говорячи: "Ну і темперамент!" — і урочисто записав собі в товсту книжку слова Тодося.
— Колись пригадаю. Все це історія, панове, — і опустив книжку за пазуху. — Ну, я теж, за поетичним прикладом, спатоньки, а може б, ще трошки поспівали "Ой у лузі", га? Нема охоти? Ну, так я спатоньки. А машиніст, видно, таки більшовик. Ач як смикає, бодай тебе за печінку так смикало.
Лец-Отаманів дивився у вікно, за яким у диких степах гуляла розгнуздана ніч, в голові, теж ніби розгнуздані, проносилися цілі зграї збуджених балачками думок. Перед ним яскраво постають минулі дні. Батько тільки почав вибиватися з мужиків, уже зовсім було звівся на ноги. Революція! За одну ніч пішло за димом усе. Він був найменшим. Учився в сільській приходській школі. До того знав, що — малорос, а в школі учитель сказав, що Лец-Отаманови — українці, та ще, мабуть, і не з простого роду, коли мають таке прізвище. Дав почитати Кащенка — усе про козаків, про козацьку славу. "Тож, певне, і твої, Лец-Отаманів, предки були колись славними отаманами на Січі". Петько ріс і все виразніше уявляв, що то була за Україна, і все дужче кляв царицю Катерину, яка "степ широкий, край веселий та й занапастила". Цей же учитель допоміг Петькові Лец-Отаманові поступити потім у сільськогосподарську школу, де більшість була таких, як Петько, і також полюбляли співати "Катерино, вража бабо, що ти наробила?.." Прославляли гетьмана Мазепу, читали й перечитували Панька Куліша й Михайла Грушевського. Сільськогосподарську школу Лец-Отаманів закінчив під час війни з німцями, треба було призиватись, але він вибрав за краще повчитися ще в артилерійському училищі, в надії на те, що за цей час скінчиться війна. Проте війна тяглася ще рік навіть після того, як він надів на плечі погони прапорщика.
Лец-Отаманів ще від батька навчився поважати начальство. Цю рису в ньому цінували, і він хутко став просуватися по військовій драбинці. Перед ним відкривався привабливий шлях доскочити того, чого не доскочив батько. І враз революція перевернула все шкереберть. Ідея самостійності України прийшла на допомогу. Те, про що колись мріялось, оберталось у реальність, і він став активним "самостійником". Спочатку, як і багато інших, бавився козацькою романтикою, але хутко зрозумів, що час архаїчних атрибутів Запорозької Січі минув. З матнею козацьких шароварів легко заплутатися в трибках машини, гетьманську булаву вручають тепер не переможці на козацьких радах, як колись, а хитрі агенти монополістів, такі як полковник Фрейденберг чи капітан Ланжерон, що навіть сам склав для Директорії текст ноти. Хотіла чи не хотіла Директорія, а примусили не тільки погодитись, а ще й уклінно просити про протекторат над політичним, економічним і воєнним життям України. Не про козацькі вольності, а про міцного господаря, на якого б можна було опертись, про багатого покупця на природні багатства в землі і над землею, про верткого вождя не в жупані, а в кургузому піджачку, але з довгим титулом. От про що тепер думали політики в Києві. Історія висунула Симона Петлюру… Після всіх цих балачок про наполегливих Фрейденбергів і Ланжеронів йому вперше запала в голову, що отаман Петлюра не зовсім відповідає тим перспективам, які розгортаються перед Україною. Цікаво було почути думку дипломатів, і він опитав ніби між іншим:
— Що ви думаєте про нашого батька отамана?
— Що ж про нього можна сказати? — відповів професор. — Говорять, що Петлюра щирий, але це ще не аргумент для ролі "вождя". Семінарська наука до кадила й кропила наших головних отаманів — занадто малий ценз для міжнародної дипломатії.
— Правду кажучи, — сказав редактор, — Україна заслужила на більш почесного ватажка, а Симонові Васильовичу бракує навіть елементарної чесності.
— Цебто? — запитав Лец-Отаманів.
— Його ж висунули в конгрес од есдеків, а він на другий день перекинувся до соціалістів-народників і зостався в Директорії. А коли завтра він стане монархістом? Такі діячі на все здатні.
— Мовляв, ви як знаєте, а я полівішав чи там поправішав. А хто тільки буде відповідати за його політику, що він провадив до цього часу?
— Не почувають у нас жодної відповідальності перед суспільством, — сказав роздратовано професор, — жодної дисципліни перед історією. Хахли — і все! Сідають до одного вагона, а їхати хочуть у різні боки.
— А що вимагає командування Добровольчої армії? — запитала Ніна Георгіївна. Вона вже знову стала наївною і полохливою.
— "Единой, неделимой", — відказав редактор, — як хотів полковник Балбачан. До вашого відома, його вже сьогодні заарештували.
— Значить, з добровольцями ніяких переговорів не ведеться?
— Навпаки, є надія, що хутко домовимось.
Ніна Георгіївна докірливо похитала головою:
— Антанта, Добровольча армія! А для Вкраїни й місця не залишається.
— Вистачить, пані. Треба тільки вміти пристосовуватись. Ви куди їдете?