Він закінчив гоління, випустив воду з раковини, сполоснув її, знову наповнив, помив верхню частину тіла та ноги, почистив зуби, знову випустив воду з раковини і витер її начисто ганчіркою. Потім застелив ліжко.
Під шафою в нього стояла стара картонна валіза, в якій він зберігав свою брудну білизну, щоб раз на місяць відносити її до пральні. Він витягнув її, випорожнив і поставив на ліжко. Це була та сама валіза, з якою він у 1942-му їхав з Шарентона до Кавальйона, та сама, з якою він у 1954-му прибув до Парижа. Коли він поглянув зараз на цю стару валізу, що стояла на його ліжку, і почав наповнювати її не брудною, а чистою білизною, парою черевиків, предметами туалету, праскою, чековою книжкою та коштовностями – як для далекої мандрівки, – йому на очі знову навернулися сльози, але на цей раз не від сорому, а з тихого розпачу. Він почував себе так, ніби повернувся на тридцять років назад, ніби втратив тридцять років свого життя.
Коли він закінчив складати, була за чверть восьма. Він одягнувся, спочатку в звичайну уніформу: сірі штани, синю сорочку, шкіряний піджак, шкіряну портупею з кобурою для пістолета, сірий службовий кашкет. Потім він озброївся для зустрічі з голубом. Найбільшу огиду викликала в нього думка про те, що той міг би до нього якось доторкнутися, як-от: клюнути в гомілку, або, злетівши, зачепити крилами його руки чи потилицю, або, ще гірше, приземлитися на нього своїми кігтистими лапами. Тому він взув не легкі черевики, а грубі високі шкіряні чоботи з натуральним ягнячим хутром усередині, які використовував хіба що в січні чи лютому, вбрався в зимове пальто, застебнув його з верху до низу, навколо шиї намотав вовняний шарф аж до підборіддя, а руки захистив шкіряними рукавицями з підкладкою. У праву руку він взяв парасолю. Ось у такому спорядженні він стояв за сім хвилин до восьмої напоготові, щоб наважитися вистрибнути зі своєї кімнати.
Знявши кашкета, він притулив вухо до дверей. Нічого не було чути. Він знову надягнув картуза, міцно натягнув його на чоло, взяв валізу й поставив її біля дверей напоготові. Щоб звільнити праву руку, він почепив парасолю на зап'ясток, взявся правицею за дверну ручку, лівою натиснув кнопку автоматичного замка, відсунув засув і прочинив двері. Визирнув у коридор.
Голуба перед дверима вже не було. На кахлі, де він сидів, залишилися лише смарагдово-зелені клякси розміром з п'ятифранкову монету та малесенька біла пір'їнка, яка тремтіла на протязі, що йшов від дверної щілини. Йонатан здригнувся від огиди. Найліпше він відразу зачинив би двері. Його інстинктивна вдача хотіла відсахнутися назад, до надійної кімнати, геть від жахіття по той бік дверей. Але тут він помітив, що там була не лише одна клякса, а багато клякс. Цілий шматок коридору, куди сягало його око, був заляпаний цими смарагдово-зеленими, волого-блискучими кляксами. Проте сталося щось дивне: велика кількість гидоти не те щоб збільшила Йонатанове почуття відрази, а, навпаки, посилила його волю до опору: від тієї єдиної клякси і від тієї єдиної пір'їнки він напевно відсахнувся б, зачинив би двері назавжди. Та оскільки толуб загидив чи не всенький прохід – ця універсальність ненависного феномена мобілізувала його хоробрість. Він відчинив двері повністю.
І тут він побачив голуба. Він сидів праворуч на відстані півметра, в самісінькому кінці коридору, в куточку. Туди падало так мало світла, що Йонатан, кинувши лише короткий погляд у його бік, не розгледів, спав він чи ні, було його око відкрите чи закрите. Та він і не хотів цього знати. Він взагалі ладен був би його не бачити. У книзі про тропічний світ він якось читав, що певні тварини, насамперед орангутанги, нападають на людей лише тоді, коли ті дивляться їм у вічі; якщо ж не звертати на них уваги, то й вони залишать тебе у спокої. Може, це так само стосується й голубів. У будь-якому разі, Йонатан вирішив удавати, ніби голуба більше не існує, принаймні, більше на нього не дивитися.
Він повільно витягнув валізу в коридор, дуже повільно й обережно пробрався між зеленими плямами. Потім розкрив парасолю, тримаючи її лівою рукою перед грудьми та обличчям, наче щит, ступив у коридор, продовжуючи слідкувати за кляксами, зачинив за собою двері. Наперекір усім намірам діяти так, наче нічого не сталося, він знову відчув страх, серце гупало аж під горлом; і коли він не одразу зумів одягненими в рукавиці пальцями вийняти ключ із кишені, то почав від нервового напруження тремтіти, внаслідок чого ледве не вислизнула парасоля; і доки він, ухопивши парасолю правою рукою, намагався затиснути її між плечем та щокою, ключ таки справді впав на підлогу, майже посередині однієї з клякс. Він мусив нагнутися, щоб його підняти; і коли він його нарешті міцно затиснув, то від хвилювання тричі помилявся, доки встромив його в замковий отвір і двічі провернув. У цю мить йому здалося, наче він почув за спиною якесь хвилювання… чи, може, сам просто зачепив парасолею стіну?.. Та ось він почув його знову, однозначно, коротке, сухе биття крил, і його охопила паніка. Висмикнувши ключа з отвору, вхопивши валізу, він кинувся тікати. Розкрита парасоля шкрябала стіну, валіза грюкала об двері інших кімнат, посеред проходу стояли стулки відчиненого вікна, він протиснувся повз них, тягнучи за собою парасолю, так сильно і незграбно, що розлізлася крамна оббивка, на що він не звернув уваги, йому було все байдуже, аби тільки швидше, швидше, швидше втекти звідси геть.
Лише досягнувши сходового майданчика, він на мить спинився, щоб скласти остогидлу парасолю, й озирнувся: світлі промені ранкового сонця падали через вікно й виокремлювали гостро окреслений прямокутник світла із сутінків коридору. Крізь них нічого не було видно, і тільки примруживши очі, напружено вдивляючись, Йонатан побачив, як там, геть позаду, голуб відірвався від темного закутка, зробив кілька швидких, хитливих рухів уперед, після чого приземлився знову, безпосередньо перед дверима його кімнати.
З огидою він одвернувся і почав спускатися сходами. В цю мить він був переконаний, що ніколи не зможе сюди повернутися.
* * *