Вони розбилися — дві, ніби маленькі спрути, пальчаті плями вималювались на гладенькому базальті.
Черінь була досить гаряча, щоб смажити яєчню. Не минуло й хвилини, як "спрути" підсохли й зморщилися.
— Прошу до столу, — зішкрібши дерев'яною скалкою яєчню, запросив я.
Ми заходилися обідати.
Наїлися, як мовиться, за всі дні. І — лихом об землю! — навіть побадьорішали.
Розуміючи, що попереду важкі випробування, аби не вмерти з голоду, запаслися "продуктами". Якомога більше насмажили яєць, поскладали їх у сплетений із галузок тропічного дерева кошик і взяли з собою.
ЗА КРОК ВІД СМЕРТІ
Ми ще спали — минула ніч, і, мабуть, півдня, — коли це враз пролящало:
— А бодай вам — киш, киш!
Розорявся Заєць.
— Чого ти галасуєш?
— Та хіба ж через них заснеш! — відповів він. — Дзьобають просто в тім'я.
Над Альфредом кружляла зграя птахів.
— Чи вони божевільні? — обурювався геолог. — Нормальні так не роблять.
— Ти помиляєшся, хлопче, — озвався Кім Михайлович. — Саме нормальні й помщаються за знищених пташенят.
Сонце стояло над головою — значить, ми спали довго. Та й не дивно: нас знесилило блукання по лабіринту, голод, нервове напруження. Зате тепер і відіспалися й наїлися досхочу.
Альфред не встиг продерти очі, як заходився снідати.
— Непогана яєчня, — вихваляв він.
— Це альбатросова, — підморгнув я.
— Замовкни, да Гама! Не псуй настрою, — і ще завзятіше почав уминати "делікатес".
Крізь димчатий серпанок далини видніла південна окраїна острова Носі Мазава — решту суходолу заступали скелі Драконової Голови. Довгий кораловий мис, ніби кладка, простягався ген в океан. До нього звідси якихось два-три кілометри, хоч по прямій до берега, де нас висадили з фургона, набагато ближче.
"О-ох, — зітхнув я, — чи доберемося коли-небудь туди?.."
Ми поснідали, взяли кошик із провізією — хлопці прив'язали його мені на спину — і, приставши на Зайцеву пропозицію не шукати входу в печеру, а відразу спускатися до океану, позадкували по карнизах.
Звідтоді, як ми на океанській скелі, кожен став справжнім альпіністом. Біда вчить. Ото й нас навчила — ми долали підйоми і спуски, пробиралися плетивом печер.
Крок за кроком спускалися зараз до води. Вона бурунилась і вигравала, ніби манила у свій смертельний вир.
— Спустимося, — мовив Кім Михайлович, — а там побачимо: якщо в цьому місці не пощастить перепливти течії, то, може, низом доберемося на протилежний бік скелі. Там, я гадаю, вода спокійніша — не циркулює ж течія довкола скелі. Десь вона неодмінно натикається на бар'єр, який відхиляв її струмінь і спрямовує до берега.
— А якщо течія петлею огинає скелю і йде не до берега, а в океан?
— Цього, Васько, ніхто з нас поки що не знає,— відповів Кім Михайлович. — Та коли так, як ти кажеш, — пересилити водокрут буде важко, а то й зовсім неможливо — вона нас підхопить і понесе у відкрите море.
— Краще вже відкрите море, ніж клята Голова Дракона!
— І то правда, — втрутився в розмову Альфред, — а тільки в цих приекваторіальних водах тебе, да Гама, — ти й зойкнути не встигнеш, — схрумають акули.
— Про це я не подумав.
— От бачиш, який ти верхогляд! — присоромив геолог і застеріг: — Не смій ризикувати, бережи своє здоров'я: ти ж бо наш годувальник. Що нам робити, коли акули разом із твоїми мощами зжеруть і кошик?
— Голодній кумі хліб на умі,— сердито відказав я. — Тобі, Альфреде, шкода не товариша, а яєчні.
— Облиште балаканину й уважно ставайте на брили — вони тут осуваються.
Кім Михайлович, тримаючись за скелю, ногою штовхнув базальтовий уламок. Той з гуркотом покотився.
— Оце такі надійні щаблі,— зауважив він.
За двома похилими, ніби козирок над верандою, скелями лежав неширокий рівний майданчик, і від нього вбік вела печера. Спокуса заглянути туди була така велика, що ми не могли втерпіти.
А заглянувши, знову стали бранцями Драконової Голови, так і не діставшись поверхні моря.
— Як видно, Голова, мов стіни старої клуні мишачими норами, вздовж і впоперек порита шурфами й печерами.
— Їх у скелі справді чимало, — на мої слова відповів Кім Михайлович. — Але тутешні печери ще не освоєні — нелюди їх, мабуть, тільки збираються обладнувати.
За майданчиком і тісною горловиною відкривалася внутрішня порожнява: над коридором висока стеля, гранітний поріг, далі, ніби приміщення для бальних танців, простора, з ковзкою підлогою зала.
Я наблизився до Зайця і, згадавши давню естрадну пісню, високим голосом затяг:
Алі-Баба,
Яка шикарна дама
З тобою нині буде танцювать!
Схопив геолога за талію. Не встигли ми закружляти в танку, як, ковзнувши по "паркету", впали й опинилися під протилежною стіною.
Кошик за спиною зім'явся, поклажа випала.
— Шикарна дама! — передражнив Заєць. — Бачиш, що ти накоїв!
Рачкуючи по "танцювальній" залі, я визбирував уцілілі оладки.
— Вибачте, — присоромлено сказав Кімові Михайловичу.
Та він на витівки не звернув уваги. Там, де кінчалася ковзка підлога, командир, ставши на кам'яний приступок, щось розглядав у глибині зали. Звірі в людській подобі залишили й тут, у цій первісній печері, слід…
У схожому на велетенську піч закутті чорніли, розташовані одна над одною, довгі ніші. Вони були витвором природи. А те, що на них стояло, потрапило з "цивілізованого" світу.
Ось що то були за сувеніри. На масивній лежанці, виструнчені в ряд, стояли різнокаліберні снаряди; товсті, короткі, поряд — високі, з тонкими гільзами, очевидно, зенітні. Обабіч, у заглибинах, лежало кілька торпед. Біля них — різноманітне бойове знаряддя для нападу під водою: гарпунні пістолети, інкрустовані перламутром ножі й тесаки, гострі тризубці та ключки.
Такі "іграшки", розповідав Чанг, янкі застосовували під час війни у В'єтнамі.
Це був невеликий арсенал із зразками зброї. Двері в стіні вели до вертикальної штольні, в якій стояв ліфт-підйомник.
— А ось і бомба…
Кім Михайлович зупинився, розглядаючи покладений окремо від інших сіро-зелений циліндр.
Ми підійшли до кам'яної гніздовини.
— Дивіться, хлопці,— мовив командир, — та добре запам'ятовуйте, щоб і людям розказати, яка вона мирна, Драконова Голова, і що на ній замишляють палії.
— Бомба… часом не атомна? — роздивляючись циліндр, запитав я.