— Що це? — здивувалися товариші.
— То я кинув… — зізнавсь. — Тут, поряд зі мною, ще якась нора.
І, просунувши голову, я сповз униз.
Порожнява була простора, в зріст людини. Але темрява заважала її роздивитися. Долоні мої чутливо дотикалися до ковзких, ніби відполірованих стін, а ноги ступали по гостролезому дну.
Не встиг я простягнути руку, обмацуючи стіну ліворуч, як раптом, спіткнувшись, упав. А впавши, провалився ще нижче, в глибокий навкісний шурф.
І — о диво! — морок розсіявся, став не такий густий. Звідкись проникло світло. Мов коралові рифи в каламутній воді, ледь-ледь окреслились контури печерних скель.
НА ПТАШИНОМУ БАЗАРІ
Сонце здолало пітьму, темрява перейшла в світло. Це означало повернення до життя, хоч одвиклим від сонця очам було незвично й боляче.
Таке зі мною вже траплялося — давно, на межі небуття й буття, в присмерку далекої пам'яті.
З плину днів і повноти світовідчуття спогад вихопив: хутір серед степу, в якому я з батьками живу; моє налите вогнем тіло. Падіння в якусь, ніби бездонну, прірву; довге забуття… А потім, після хвороби, мов після блукання в підземеллі, я, хлопчик-нетяма, розплющую очі й бачу: високе небо, гарячий степовий полудень, мамина ласкава усмішка.
Мені радісно, тіло моє гойдають і підносять хвилі, дарма що від яскравих барв літа стомлюється зір і паморочиться голова.
— А й справді — відчуття таке, ніби щойно повернулися з того світу, — мружачись від іскристого проміння, сказав Альфред.
Провалившись у глибокий шурф, ми несподівано вийшли назовні, до прямовисних, звернутих до океану стін Драконової Голови. За багато днів і ночей знову побачили голубінь неба, сліпуче сонце у вишині.
Океан угомонився. Дрібні післяштормові брижі покреслили його лобате плесо. Він, стомлений, відпочивав, дихаючи вільно й розкуто.
Внизу, між скелями, били по заплеску хвилі. Пахло водоростями й рибою. Політ чайки нагадав про волю. Забажалося, мов крила, розкинути руки — скочити і, будь що буде, попливти до острова.
— Поки долетиш до води — розіб'єшся, — вгадав моє бажання Кім Михайлович. — Висота ж.
— А там течії затягнуть у водокрут, не дадуть опам'ятатися, — докинув Заєць.
— Твій задум і наміри, Васько, — пояснив командир, — на крайній випадок, коли вже спробуємо все можливе й неможливе і в нас не залишиться вибору.
Я погодився з товаришами, хоч не терпілося (як, до речі, і їм) швидше вирватися з клятої пастки.
Чи доведеться знову відчути дотик нагрітої сонцем палуби "Садка"…
Думки ці не давали спокою, піднімали рій спогадів і кликали, кликали діяти. Та ми й так не сиділи. Відколи нас викрали з батискафа, щоразу пробуємо втекти, але задуму здійснити поки що не вдалося.
Кажуть, людина живе вірою й надією. І це справді так. Бо якби ми втратили останнє, що нам залишилось, — віру у свої сили, надію на те, що ми не одні,— адже товариші на "Садку", безперечно, нас шукають, — хіба б тоді можна було боротися за кожну мить життя на цій страшній Драконовій Голові!
Отже, буря вщухла. Високо в небі пломеніє сонце. Післяштормові хвилі, мертві брижі, переливалися, нагадуючи горбоспинних химер.
З океану віяв лагідний вітер. Ще недавно він піднімав багатометрові хвилі, люто кидав їх у безвість, а тепер, присмирілий, не міг навіть поморщити воду.
Над Драконовою Головою ширяли мовчазні буревісники. Серед карнизів чайки збиралися у пташині базари.
— Кіме Михайловичу! Альфреде! — радісно гукнув я. — Погляньте…
На уступах скель біліли покраплені ластовинням яйця, а поряд, у заглибинах, виблискувала вода.
Рятівна, жадана волога! І ми, ставши навколішки, заходилися пити.
— Що не кажіть, а всевишній про нас дбає, — втамувавши спрагу, мовив геолог. — Дощова, прісна водичка — чого іще треба! А на закуску — чаїні яйця. От екзотика так екзотика!
— Йди, Васько, назбирай яєць, — порадив Кім Михайлович.
Мов на щаблі, ступаючи на гостроребрі виступи, я поліз до пташиних гнізд. Наполохані чайки зграєю закружляли над головою.
Яєць було так багато, що вистачило б нагодувати сотню людей. Серед дрібних, чаїних, траплялися синюваті — великі.
— Брати і їх? — запитав, показуючи в простягнутій руці знахідку.
Заєць вихопився з відповіддю:
— Бери, да Гама, бери! То яйця альбатроса. Вони, запевняв мене знайомий орнітолог, дуже смачні.
— Гаразд, назбираю і альбатросових, — погодивсь я, але тієї ж миті спохватився. — Стривайте, а куди їх класти? На мені ж лише труси.
— Ха! — розсміявся Альфред. — Про це ми не подумали. А й справді — куди? — забідкався він.
— Не сушіть голови! — озвався Кім Михайлович. — Голому нікуди класти. Ось ти і кидай, Васько, а ми будемо ловити.
Однією рукою тримаючись за скелястий виступ, я другою почав метати "м'ячі". Хлопці старалися їх не пропустити: підстрибуючи, ловили яйця на льоту.
Та раптом Заєць на мить заґавився. Бах-барарах!
— Гол! — від радості не тямлячи себе, заволав я. — Один нуль на мою користь.
— Удар непоганий, — погодився Кім Михайлович, стримуючи посмішку.
А Заєць тим часом, нахилившись, протирав засліплені очі і, невідомо чого, проклинав мою влучність.
— Ну годі, заспокойся! — розсудливо сказав Кім Михайлович. — Не треба було ловити гав.
Сліди від жовтка на щоках робили його обличчя якимсь чудернацьким, так ніби це був не Заєць, а розцяцькований татуїровкою вождь дикого племені.
Я не міг стримати сміху і через це — хай йому грець! — знову мало не зірвався зі скелі.
— Досить, Василю! — сказав Кім Михайлович. — Ми і цього провіанту не поїмо.
По уступах обережно поліз назад.
Помітивши за крутосхилом звернуту до осоння нешироку горизонтальну терасу, перебралися на неї зі своїми пожитками. Там була вода й "жаровня" — сонцем нагріті скелі, а ще — ложе для відпочинку.
Хотілося так їсти, що паморочилась голова. І ми не гаячись узялися до справи.
Нагріті сонцем скелі аж пашіли.
— Сер, вам випускну яєчню чи, може, омлет-драчену? — вибравши з купи два здоровенних яйця, запитав я.
— Якщо можна, суфле або крокети, — відповів Заєць.
— Щоб приготувати суфле, сер, потрібні молоко й масло, а для крокетів ще й сухарі.
— Тоді давай звичайну яєчню, — погодився геолог.
— Гаразд!
І я, розмахнувшись, попудив яйця на чистий від трави приступок у скелі.