— Бачиш, Гайовий, який ти невезучий, — мовив Кім Михайлович.
— Вибачте… — навіщось почав виправдовуватись я.
— Що ж вибачати, — зауважив командир. — Скажи спасибі, що все так скінчилося.
Я розповів їм про свої нічні пригоди, розказав про зустріч із Чангом.
— Кажеш, десь тут є вхід до печери?
— Так твердить в'єтнамець.
— Будемо, хлопці, шукати!
І ми заходилися штурмувати гору.
За скелею з чортовими ріжками, не доходячи до вершини, помітили вгорі замаскований лаз.
— Мене, геолога, не обдуриш, — наблизившись до прямовисної стіни, мовив Альфред. — Структуру порід тут порушено. Зараз глянемо, що там. Ану, Васько, підсади!
Я допоміг.
Заєць спритно піднявся по карнизу. Ми з Кімом Михайловичем лишилися внизу.
Геолог несподівано зник. Його довго не було чути. Потім він так же раптово з'явився. Ще раз оглянув стіну й гукнув:
— Киньте линву!
Подали линву. Коли Альфред її прив'язав, ми один за одним полізли вгору.
— Що я казав? — вдоволено запитав геолог, показуючи на скелю праворуч. — Тут справжні катакомби.
Вхід до печери був непомітний. На височезній брилі, до якої збоку підступала інша, горизонтальна, наче шов від електрозварки, видніло рубцювате коло.
— Стань-но, да Гама, на отой щабель!
Я наблизився до стіни, заніс ногу на вищерблений східець.
У таких випадках кажуть: "Сезам, одчинись!" Із цими словами Алі-Баба й сорок розбійників проникали в зачароване підземелля. Цей же, окреслений колом люк, що лежав переді мною, — і без магічного заклинання відкрився. Під натиском ноги — внизу я намацав видовжену педаль — гранітна ляда відхилилась, і я побачив у темряві гори глибокий шурф.
— Тобі, зайчисько, щастить на відкриття, — звернувся до Альфреда. — В океані на твоїй вахті ехолот "Садка" засік невідому підводну гору, яку охрестили твоїм іменем. Тепер — загадкова печера.
Він самовдоволено (знай, мовляв, наших!) посміхнувся.
— Хоч ви й не розбійники і вас не сорок, а лише двоє, віднині я згоден бути вашим Алі-Бабою, — відповів і скоромовкою сипонув: —…Побачивши, що двері відчинені, Алі-Баба увійшов до печери. Не встиг він переступити порога, як двері замкнулися. Немає на світі могутнішого за великого аллаха, і Васько Гайовий намісник його на землі. Будь ласка! — запросив він, скінчивши свою тираду.
Кім Михайлович, а за ним і я протислися в люк.
Вузька горловина. Тісний коридор. Далі — склепіння, що ширшало й ширшало, переходячи в суцільну печеру.
Альфред зібрався вести нас в її глибину, як раптом перед входом хитнулася тінь і згори долинуло:
— Вони були єсть тут!
Ми виглянули з люка й побачили таке: на маківці Драконової гори, розчепіривши ноги, стояв містер Осел. Звертаючись до Бетлера та двох одягнутих у зелену військову форму незнайомців, показував кудись униз.
— Он там вони єсть були!
— О'кей! — відповів Бетлер. — Голодна смерть для них не гірше, ніж стати — ха-ха-ха! — рибою, — почувся його істеричний сміх.
Вони нас не помітили. Це було видно з того, як містер Осел навмання тицяє пальцем, показуючи на скелі.
— А все ж, може, пошукаємо? — запитав присадкуватий, із шрамом на лівій щоці незнайомець.
— Не поспішайте, сержанте Єрваз, поперед батька в пекло! — заперечив йому містер Бетлер. — Рано чи пізно вони до нас прийдуть. Приповзуть — ха-ха-ха! — на колінах, — знову зайшовся він реготом. — Я страшенно хочу подивитися, як ці русаки проситимуть у мене кусень хліба.
— О, це й моє бажання, — улесливо відповів той, кого Бетлер назвав сержантом Єрвазом.
— Знайома пісня! — хитнувши головою в їхній бік, мовив Кім Михайлович. — За всіх часів так із людини знущалися садисти, нуждою й голодом змушуючи падати на коліна. Сподіваються зламати і нас. А чорта лисого! — кулаком погрозив він.
— То як, Кіме Михайловичу, — перевів розмову на інше Заєць: — Закривати люк?
— Спершу давай розтрощимо педаль, яка відмикає печеру.
— А її не треба трощити — ось, погляньте! — і Альфред, просунувши руку під гранітний щабель, витяг звідти довгу металеву вісь, що утримувала хитромудрий замок.
Педаль осіла в гніздовину.
— Заховаймо і її. Ого, важка! — попробував підняти Заєць.
Ми допомогли витягти педаль із гніздовини, перенесли її через поріг.
— Тепер печери ніхто, крім нас, не відімкне. Альфред намацав важіль, потяг на себе.
І тієї ж миті кришка над люком опустилася.
ЛАБІРИНТ
Ми ніби провалилися в темряву. Вона була бездонна і така густа, що, здавалося, її відчуваєш на дотик.
Зір до неї ще не звик, а знизу вже просочилося ледь вловиме світло. Його матова цятка розросталася й ширшала, блимаючи примруженим, більмастим оком.
Спостерігаючи за тим мінливим світлом у кінці провалля, я мимоволі подумав: око дракона. Печера, мабуть, колись була норою химери, що сповзла з гірської вершини…
Втім, досить химер! Дивовижжя нам вистачає і без них. Голі, босі, з обличчям, зарослим щетиною, стояли ми, переступаючи з ноги на ногу, на холодному, сирому камінні.
— Ніколи не думав, що стану печерною людиною, — протираючи очі, які так нічого й не бачили, мовив я.
— Тепер ти, Васько, переконався, як жилося нашим далеким предкам, — десь біля мене поруч обізвався Заєць.
— Погано жилося, Альфреде, — відповів я.
— Ото ж бо! — втрутився в розмову Кім Михайлович. — Шануй, хлопче, здобутки цивілізації і не скигли за первісним способом життя.
Кім Михайлович — ясновидець. Він одгадав мої потаємні думки. Чого кривити душею: живучи в місті, я не раз мріяв про глушину й безлюддя. Хотілося хоч трохи "здичавіти", щоб про все — про їжу, одяг і тому подібне — дбати самому. Словом, то було прагнення городянина, який хоч і втратив зв'язок із природою, — все ж розуміє, що він її невід'ємна частка.
"Назад, до природи!" — волала колись моя душа.
До Природи, подумав я, а тільки не в печеру — дідько б її узяв. Як і в батискафі, тут мене гнітила й сковувала тіснява. Ковзкі, вологі стіни, до яких, шукаючи опори, торкнулася рука, теж викликали відразу. І ще: не давала спокою безвихідь.
Те, що ми втекли і відмежувалися од переслідувачів, — здорово. Проте не залишатись же нам у цьому підземеллі назавжди! Треба шукати виходу. А де його знайдеш, якщо печера, сказав Чанг, упирається в озеро, розташоване десь у середині Голови Дракона.