— Не випускай кінця! — гукнув Альфред. — Карниз крутий — ти на ньому не втримаєшся.
Але попередив він пізно, коли канат уже вискочив із рук.
Добравшись до сідловини між ріжками, я вирішив, що далі можна підніматися без каната — треба лише нагнути дерево. Та не встиг за нього схопитися, як воно, мов гумове, почало розтягуватись і довшати.
— Васько! Васько! Хапайся за канат.
Вхопишся, якщо він звисає над прірвою, і рукою до нього не дістанеш… А дерево повзло й повзло. Зміїстими цівками посипався пісок, зачорніло оголене коріння.
Я спробував було гойднутися, щоб відхилитись од прірви, над якою повис, і впасти, нехай і пом'ятим, на скелю.
Не вдалося!
— Ой… — тільки й встиг зойкнути.
І тієї ж миті зірвався зі скелі й стрімголов полетів униз.
У дитинстві коло нашого ставу я не раз плигав із верби в глибоку ковбаню. Та що ковбаня і ті стрибки!
Я летів нині мовби цілу вічність. На мить зір мій вихопив таку картину: довкруг похмурі скелі, внизу, на дні прірви, чорна вода.
Чи я заціпенів, чи забило памороки, — ні про смерть, ні про небезпеку, в якій опинився, не думав. Одне заполонило мій мозок: упасти на воду, впасти сторчма, так, щоб удар був якомога м'якший.
Це вже потім я згадав про випадки, які траплялися з пілотами: один над Альпами упав із висоти семи тисяч метрів і не загинув, — як на ковзанах з'їхав по засніжених схилах альпійських гір. Інший — було це, здається, в роки війни — на нерозкритому парашуті впав на густий ліс, і соснове віття пом'якшило удар.
Упавши зі скелі, я летів, не випускаючи з рук дерева, так, ніби воно могло мені чимось допомогти. Уже потім Заєць розповідав, що я був схожий на парашутиста під кучерявим зеленовітим куполом.
— Або на людину з парасолькою, — додав він.
Не можу пригадати коли і як, але той "парашут", що трохи пригальмував падіння, від мене раптом відділився, — я нарешті випустив дерево і вже падав сам.
Хоч усе довкола сповила тиша, повітря — ані шелесне, я чув посвист вітру, який ніби всмоктував мене у свою круговерть, холодом огортаючи тіло. Таке відчуття буває, коли потрапиш у вир і всесильні струмені води не випускають тебе з обіймів.
Як добре, що змалку я навчився стрибати і солдатиком, і ластівкою! А ще — робити смертельне сальто-мортале — кілька разів перевертатися над водою в повітрі. Може, це і врятувало мені життя.
До поверхні океанарію лишалося кілька десятків метрів. Щоб вирівнятись і, отже, впасти не на живіт, а сторч (мене вже почало нахиляти вперед), я, мов птах крила, розкинув руки, водночас — так, неначе ластами у воді,— підгрібаючи ногами.
Тепер я падав прямовисно — летів стрілою.
Аж перед поверхнею води рвучко опустив руки, притиснув їх до стегон. Напружився, виструнчився — і…
Вода, немов огнем, обпекла тіло, схопила в залізні лещата. Я поринав глибше й глибше, і тиск на барабанні перетинки ставав нестерпним. Досить! Тепер можна стишити рух. Руки мої мимоволі випростались, а ногами я почав відштовхуватись од води.
НА САМОТІ
Падіння з такої запаморочливої висоти в багатометрову глибінь безслідно не минуло — я відчув страшенну втому.
Парашутист під час стрибка і то втрачає у вазі. Що не кажіть, перенапруження, небезпечно й ризиковано, хоч він і вірить у щасливе приземлення, спускаючись під надійним куполом.
Цієї віри у мене не було.
Справді-бо: падаючи в прірву, хіба я міг сподіватися, що виживу! В кращому разі, пошкодивши об водяну поверхню ноги, залишусь калікою.
Ось чому мій стрибок виснажливий і унікальний. Впасти з неба і вціліти — велика рідкість.
— Прикро, Васько, що немає можливості сповістити про тебе Міжнародній спортивній федерації,— жартував згодом Заєць. — Вона б зареєструвала результат рекорду і присвоїла тобі звання абсолютного чемпіона.
Мені було не до жартів.
Коли я, переборовши швидкість, з якою падав, випірнув, — біль, ніби обручем, стиснув скроні. Від тривалої задухи й тиску води судини мої не витримали — тіло отерпло, перед очима попливли червоні кола, і я знепритомнів.
Не знаю, скільки тривало те забуття. Отямившись, зрозумів: лежу на чомусь слизькому й пружному. Помацав рукою. Ні, на дерево не схоже — вгинається, хоч і кругле, мов колода.
Раптом колода ожила й ворухнулася, і я від дяку шубовснув у воду. Двоє дельфінів — це були вони — вискочили на поверхню і, описавши високо в повітрі дугу, тієї ж миті вникли в глибині, а я щодуху поплив до берега.
Не встиг схопитися за береговий карниз, як на воді щось забіліло. Уважніше глянув і побачив: неподалік від мене плавало кілька людинориб. Вони трималися гурту, кружеляючи на одному й тому ж місці.
Складчатий берег круто нависав над головою — скелі, які недавно затопила вода. Присадкуваті кущі обвивали їх густою торочкою, і віття, похитуючись із боку в бік, вужами лежало на хвилях. Схопитися за нього — і я вже вгорі. Проте… Рука, як од гиді, сахнулася від гілок. Занадто свіже потрясіння, пов'язане із триклятим деревом-парашутом, через яке я впав. Я не довіряв тим гілкам — вчепірився в гострий базальтовий карниз і, до крові здираючи коліна, виліз із води.
Х-ух, яка втома!
Упавши горілиць на тверде гранітне ложе, я, знесилений, відразу заснув. Пізніше вже, втішаючись несподіваним і жаданим видивом, з гіркотою подумав: невже, щоб зустрітися з Наташею, побачити її милий образ, треба було потрапляти на драконову скелю, зриватися з неї в прірву, висіти на волосину від смерті! Вона мені приснилася вперше; за все багато-тривале виснажливе плавання жодного разу не бачив її уві сні. А так кортіло, бодай краєчком ока, глянути на неї.
Наташа — моя подруга, природознавець. Вона плавала зі мною в Тихому океані на дослідному судні. Я її ласкаво називаю матроскою.
— Ти, Васильку, великий фантазер і вигадник, — сміючись, казала. — Хіба ж є слово "матроска"?
— Слова такого, може, й немає,— жартом відбувся я. — А от людина така є. Це — ти…
Я ще хотів було додати, що вона для мене дуже дорога людина, та зашарівся й знітився на півслові.
— Хоч як ти, Васько, криєшся, — пригадую, говорив товариш по вахтах Сашко Кукса, — а всім зрозуміло: Наташка — твоя суджена, як, до речі, гм, Моніка — моя…
Можливо, й так. Не заперечую. З Наталкою мені цікаво й легко, ніби ми знаємо одне одного все життя.