— Сюди вони, мабуть, уже не вернуться.
— Чого?
— А що їм тут робити? — на моє запитання відповів Альфред. — Янкі своє зробили — "очистили" джунглі від людей і майнули на ловлю в іншому місці.
— Так-то воно так, — обізвався командир. — Я боюся, друзі, ось чого: щоб піймані тубільці, якщо це люди Або, не сказали про нас. Тоді людолови цей лісовий район візьмуть на приціл, прочісуватимуть по землі й з неба, і ми опинимося в пастці.
Та побоювання, на щастя, не справдилося. Кілька днів, скільки ми потім і йшли, лишивши узлісся, вертоліт на з'являвся. Рухались ми на захід, до затоки, де, твердив Барарата, стояли гірняцькі бараки. Ліс і ліс без кінця.
Може, Барарата помилився чи ми заблудилися? — закрадався сумнів. Але ж — ні! Учора, під час привалу вирішили визначити своє місцезнаходження. Обрали дерево, що височіло над гущавиною. Я з Бараратою поліз під його крону.
Не бажаю нікому такої мандрівки! Ну, по-перше, стомливо. Спустившись на землю, я кілька днів ходив розкарякувато — ноги рогачем, як у кавалериста, — бо, обіймаючи стовбур, натрудив м'язи. А, по-друге, небезпечно: впасти з такої височини — і від тебе не залишиться мокрого місця.
Коли ми все ж досягли верховіття (Барараті було легше — він змалку лазить по деревах), зорові відкрився обшир океану. Здавалося, океан поряд, а густо-зелені джунглі пливуть по його іскристій голубіні.
Берегів через ту лісову завісу не було видно. Та ми помітили, що джунглі в одному місці — там, де мало сідати сонце, — роздвоєні, і в них довгастою смугою вклинилася вода.
— Хорібе! Хорібе![50] — радісно вигукнув Барарата.
Я теж зрозумів, що то затока.
Отже, все гаразд — із курсу ми не збилися.
Але… І вчора й сьогодні, хоч як старалися, крізь хащі пробитися не змогли.
Починалися густі мангрові зарості. Барарата їх назвав "афі-афі", а місцевість — Ло Лохасаха, що означає: Гнила Долина.
Вона й справді була гнила: твань, стояча вода, п'явки, які присмоктувалися до ніг і, напившись крові, відлипали й падали вниз, лишаючи на тілі болючі виразки.
Заєць жахається навіть од мишей (нічого дивного: я, наприклад, боюся жаб). І ось нині, намацавши у себе на стегні п'явку, він од переляку мало не впав.
— Ну й завів ти нас, Барарато, — бурчав. — Якщо і є на світі вампіри, то вони живуть у цій долині,— додав він.
— Ло Лохасаха — раці,[51] — здогадавшись, мабуть, із виразу Зайцевого обличчя, що той обурюється, кинув тубілець і махнув рукою вертатися назад.
Так, не пробравшись крізь вампіряче болото, ми обійшли його праворуч.
День за днем у джунглях — нескінченне число днів. Ми втратили лік часу. Проте свого домоглися — ліс, у який вийшли, був ніби розчищений, рідкий. Під низькорослими чагарями й папороттю, що, сплівшись, утворювали довгі тунелі, зміїлися колись утоптані, а тепер зарослі травою стежки.
Одна з них вивела нас до узбережжя.
ЗАСАДА
Рідне село! Побачити тебе хоч уві сні, стежками, давно знаними, побродити.
Якось, вернувшись із плавання, я розповідав друзям про те, що найбільше в морі на чужині гнітить душу.
— Не спека, не шторми, — говорив я, — а розлука з рідним берегом.
— Невже це правда, Васько? — запитав Сергій, з яким я колись сидів за однією партою.
Ой, правда, друже, та ще й яка! Побув би ти на моєму місці, тоді б переконався.
Ми дихаємо повітрям, не помічаючи, що воно є; п'ємо воду, не задумуючись, що без неї не можна. Отак, мабуть, і з тим, що нас змалку оточує,— сприймаємо його як належне. Ну, і часом, може, не усвідомлюємо, який маємо скарб, багатство, коштовніше за все на світі.
Якби моя воля, я б зробив отак: усіх жовторотих підлітків, перш ніж вони закінчать учитися, посилав би в далеке плавання. Нехай би спочатку скуштували солоного морського хліба, ковтнули з гіркого келиха смутку й туги за отчим краєм, а вже потім торували собі шлях у життя.
Ми щойно вийшли на узбережжя — порослий лісом, в який підковою врізалося море, косогір. Праворуч за неширокою затокою серед пагорбів зеленів пальмовий гай. Під деревами де-не-де видніли чорні кружала — згарища на місці колишніх осель.
Це й було Лотине село, танана Яо-Ватономбі, власне, все те, що від нього лишилося.
Дівчина, угледівши згарище, заплакала. Та й кого б не засмутило побачене! Там, де ти ріс, де минали твої літа — пустир і безлюддя.
Хоч скільки ми вдивлялися, жодної людини не побачили.
— Може, піти просто в село? — запитав я.
— А якщо там засада? Янкі знають, що втікачі рано чи пізно навідаються — тягне ж людину насиджене місце.
— Отже, ти, Альфреде, пропонуєш здалеку "помилуватися" і вернутись у джунглі, до тієї долини?
— Я цього, да Гама, не сказав, але й лізти чортові на роги не збираюся.
— Як би ми, хлопці, не крутили, в Яо-Ватономбі слід навідатися, — розв'язав нашу суперечку Кім Михайлович. — Звичайно, підійдемо обережно, щоб, чого доброго, не наразитися на небезпеку. Може, в селі й немає нікого. Тоді ми пошукаємо човна або самі його змайструємо. Згода?
Ми погодилися. Про цю нашу розмову я переповів Лоті, а вона — Барараті.
— Соа-сенга, харашо! — відповів він.
Спустившись із пагорбів, ми обійшли затоку й наблизилися до чагарів, які обступали пальмовий гай.
У підліссі серед приземистих дерев Лота непомильно відшукала знайому стежку. Вона вивела нас на край села.
Яка ж бо тут краса! З трьох боків Яо-Ватономбі оточував дрімучий, багатоярусний ліс. Гіганти-дерева сягали аж у небо. За їхньою смарагдовою стіною, уступ за уступом, ніби їх хто спеціально підрізав, росли нижчі й зовсім низькі дерева, непомітно переходячи в приземисту гущавину.
А з боку океану, на вигинистому березі, видніли високі казуарини — "сосни" тутешніх країв.
Ген удалині між стовбурами голубіла вода. І, як у кожному тропічному гаї, зір милувало буйноквіття, а його пахощі п'янили душу.
Коли б не ці жахливі сліди людської трагедії — згарище, рештки обвуглених хижок, — можна було б сказати: райський куточок!
Проте…
— А це що?! — не втримавсь я од подиву. За селом аж до лісу на виднокрузі чорніла понівечена страшними ранами земля. Мовчазна, мертва земля.
Глибокі вирви нагадували кратери на Місяці, а вали — знамениті місячні канали. Жахливіше важко й уявити.