Правда, я збирався шити не штани, а спідницю — щось схоже на саронг, який носять чоловіки й жінки в багатьох країнах Південно-Східної Азії.
Прив'язав до того широкого паска обворсані, вузенькі смужки. Як і годиться, коли костюм шиє справжній майстер "Індпошиву", тут же, на Зайцеві, зробив примірку. Подбав, щоб кора прикривала йому тіло, спадаючи нижче колін.
Полінезійці такі пов'язки для стегон розцяцьковують вельми барвисто: в ніжно-оранжеві, золотисто-зелені, темно-голубі, попелясті, кармінні та інші кольори.
Мій виріб був не гірший від полінезійського. Але барвників я, звичайно, не мав, хоч вони й були під рукою (до речі, та ж таки гумігут — камедь із дерева карцінія, про яку розповідав професор Бовток, крім ужитку для розслаблення шлунка, використовується і як барвник).
І все-таки я дещо придумав! Коли пов'язка була готова, спустився з дерева. Зразу за баобабом, на східному схилі пагорба, кілька днів тому ми натрапили на невелику криницю — з водяними павуками й жабами ковбаню.
— Ану, баби-жаби, киш, киш! — і я, як матадор перед розлютованим биком, змахнув над водою спідницею.
Жаби, від здивування, мабуть, витріщивши очі, шугонули в глиб ковбані, а я намацав приступку внизу, став, зачерпнув у жменю чорного, мов сажа, мулу. Обмазав ним пов'язку. Поплямована в чорне, з білими смугами по вертикалі, вона стала схожою на вбрання, яке носять циркові клоуни, або арлекіни.
Арлекіно, Арлекіно,
Лиш одна нагорода — смі-іх! —
наслідуючи інтонації популярної співачки Алли Пугачової, несамовито (так, що з гущавини озвалися мавпи й — "Аррлеккіннно!.. Аррлоккіннно!" — заторохтіли папуги), викрикнув я.
Задоволений роботою, вернувся хутко в свою "квартиру".
З баобаба злізли, завітавши на моє дерево, Кім Михайлович, Заєць, Чанг і Лота.
— На, Альфреде. Я врятував тебе від сорому: ти ж збіднів украй і ходив, як Адам.
— Дякую, дякую щиро! — розчулено сказав він, приміряючи спідницю.
Потім я сплів бриль — широкополе, як у ковбоїв, сомбреро.
Заєць надів його на свою волохату голову.
Він стояв на перехресті гілок, там, де стовбур, розчахнувшись, утворював стрімке, мов перевернута літера "Л", сідло. Поруч скоцюрбилась, поглядаючи налякано, нічого не розуміючи, мавпа.
З довжелезною бамбучиною в руці, в сомбреро та отій чорно-білій пов'язці, Заєць мав грізний вигляд — справжній вождь тубільного племені або Чінгачгук. Власне, так би й подумали, забачивши Альфреда, його колеги-геологи або сказали б: Заєць став кіноактором і знімається в головній ролі якогось пригодницького фільму про невідомі краї.
— Де ти навчився так гарно плести й шити? — поцікавився Кім Михайлович.
— Ще змалку, коли з рогози ми, сільські хлопчаки, виготовляли іграшкове вбрання. А згодом — я, Кіме Михайловичу, жив на полінезійському острові! — коли став матросом і довелося з канатів плести мати, кранці й інші корабельні вироби, вдосконалив це ремесло.
— Я не помилився, Василю Петровичу, — вперше назвавши мене по батькові, мовив командир, — що взяв тебе в екіпаж батискафа. Молодчина! — похвалив щиро.
Він попросив, щоб і йому сплів бриль та пов'язку, і я охоче це зробив.
Одягнув також Лоту й Чанга: Лоті навіть пошив гуцульський киптарик і, на її прохання, витесав із якогось духмяного — сандалового, чи що, — дерева браслети для рук і для ніг.
— Шарман… — зашарілася дівчина. — Мерсі, мерсі!
— Нічого, не треба дякувати — бери! — великодушно відповів я.
Отже, ми тепер були одягнені.
— Якщо не заперечуєш, Альфреде, я твоїй макаці сплету намордник.
— Ти що — з глузду з'їхав? — витріщив очі Заєць. — Мавпа в джунглях ходитиме у наморднику! Подумай сам: це ж тобі не Хрещатик, де водять собак у намордниках. Сміх! — додав він. — Ні, да Гама, ти іноді втрачаєш відчуття реальності й гумору.
— Можливо, не заперечую.
Я більше на цю тему не хотів із ним говорити: не хоче, то й не треба!
І була ніч, і була друга, й народжувався повий день.
Ліс прокидався від сну.
"Хата" моя високо — можливо, врівень із багатоповерховим будинком. Гніздо, в якому жили друзі, трохи нижче.
Схопивши за хвіст довжелезну ліану, яка звисала із верховіття, ми розгойдувались і перелітали на інше дерево — ходили в гості один до одного.
Чао, радісна від збудження, голосно пищала і, не діждавшись, поки гойдлива ліана, на якій хто-небудь із нас поїхав, вернеться назад, стрибала на гілку, потім на другу, і ось вона вже в гостях теж.
Спосіб пересування не повий — так, здається, робив і Тарзан та його вірна супутниця Чіта. Може, хто з вас бачив той фільм.
Густолісся джунглів, їх загадковий, знадливий світ. Дивуюся, як Чао не майнула по ліанах геть. Якби я був мавпою, неодмінно гойдався б на ліанах та показував усім насмішкувато язика.
Наша сумирна макака цього не робила. Мабуть, двоногі мавпи — люди — вбили у ній грайливість, вимуштрували й, на своє вподобання, зробили її коректною і стриманою. Лише інколи Чао, бачили ми, ставала сама собою, неначе повертаючись з іншого світу у рідне середовище.
Вчора увечері Заєць і Чао, завітавши до мене, тут і заночували. Місце в гнізді знайшлося для всіх.
Ліс пробуджувався. Десь унизу за баобабом закумкали жаби. Їхні голоси — то сигнал, як і кукурікання наших півнів, що треба прокидатися. Ква-ква-ква! — одноманітна, набридлива пісня.
Я поправив подушку — зібгане листя папороті — й збирався засинати, як раптом ліворуч, просто перед моїм "вікном", застукало, задріботіло, неначе в тім'я хтось намагався забити цвяхи.
Кумкання жаб навіть заколисливе, хоч і неприємне, а ці кулеметні черги та поодинокі постріли-вдари були просто гидкі й дратівливі!
То завели свою завчену пісню гірські дрозди.
Не встигли розтанути ці зухвало й самовпевнено кинуті в ранок і нікому не потрібні — ліс іще спав — звуки, як ніби хто вдарив по розсохлих клавішах або лелека зацокотів дзьобом. Доброго ранку, золотоголові суруку й дятли! Я впізнав ваш голос. На думку спали слова одного натураліста про те, що дятлові — це великий загін не дуже розвинутих і слабконогих птахів, які галасують, повзаючи в пошуках їжі по деревах. Вони, зазначав учений, пасивні й не такі настирливі, як дрозди й горобці.