— Вьігнать его в двадцать четьіре часа из акономии! — очевидячки, здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди. — Чтоб й духу его к вечеру не бьіло!
— Слушаю... — витягнувся трохи Халабуда.
— Тільки вперед рощот мені дайте! — спокійно і не усміхаючись вже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.
— Никакого рассчета! — не дивлячись на його, кинув "панич". — Нагайки еще получишь!
Трохим зупинив на йому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів весь.
— А нагайки за що? — придушено спитав він.
— За бунт! Па-а-нима-аешь?! — раптом озвіріло "благородіє" й повернулось до його всім тілом, — За бунт!.. Сволочь атакая! Деньги брать умеешь, а работать не любишь?.. С-скотьі проклятьіе!.. Перепорю всех!..
Трохим почав важко сопти, жили йому понапиналися на висках, ряботиння налилось синьою кров'ю, брови зійшлись з віями й через це очі здавались ще гострішими. Панок злякано дивився на них і, очевидячки, не знав, що йому робити. Халабуда стояв з покірливим виглядом; "скоти" ще більше похмурились, прищулились.
— Нагайки мені нема за що... — заговорив нарешті Трохим хрипким голосом. — А що я не послухався, так за це мені рощот дайте... А не дасте... так... — він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся, — так я вже... Я вам не Андрій... Грабувать себе не дам...
Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до його, і знов забігав поглядом по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на його, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:
— Это, действительно, разбойник какой-то... Просто зверь!.. Вьі посмотрите, как у него глаза горят... как у кошки вечером... Этот й ножом не задумается пьірнуть...
— Да, да! Я тоже вам хотел сказать, — стараючись не показувати виду, що говорить про Трохима, хутко й упівголоса заговорив панок. — Ужасная физиономия... Я вам советовал бьі дать ему рассчет... й... бог с ним!..
— Д-да-а!.. — усміхнувся офіцер. — "Малахольник" на-стоящий... Хорошо! Получишь сегодня рассчет! — холодно, зневажливо, мов не бажаючи заводитись з ним, кинув він до Трохима й, повернувшись, пішов з хати. За ним поспішно побіг панок, а за ними Халабуда. Але, не дійшовши до порога, панич ніби згадав щось і, повернувшись назад, найшов очима діда і, хитнувши йому головою, сказав:
— Иди-ка сюда, Юхим!
Юхим, не поспішаючи, рушив за ним. Вийшовши з хати й пустивши вперед панка й Халабуду, офіцер зупинився і, взявши Юхима за лацкан піджака, почав йому говорити про Килину. Говорив він з тою ж ніяковістю й смішком, що й вчора, тільки сьогодня бажання ще більше дзвеніло йому в голосі. Юхим слухав мовчки, нахиливши лису, непокриту голову, й іноді хитав головою.
— Одним словом, скажи ей так, — виймаючи з гаманця гроші й непомітно тикаючи їх в руку дідові. — Если хочет, пусть едет прямо в город... Я еду сегодня... Обтъясни все, как я тебе говорил... Главное, не забудь улицу:
Ивановская улица, № 14... Спросить офицера, поручика Гаврильчука... Не забудешь?
— Ні...
— Ну, вот... Если согласится, пусть приезжает когда хочет, всегда приму... с радостью, х-хе!.. Ну, а не согласится... Согласен на все... А о том... извиняюсь... Й так далее... Там уже растолкуй ей... Понимаешь?
— Добре...
Коли дід прийшов у хату, там стояв страшенний гомін. Кричали, сварились, махали руками, блищали очима, лаялись, сміялись. Килина, дуже бліда, з посинілими губами, щось говорила Саньці, але та й слухати не хотіла й обстоювала своє. Не зважаючи ні на кого, Юхим підійшов до Килини, мовчки потяг її за руку й одійшов до дверей, хитнувши їй головою. Килина зараз же покинула Саньку і підійшла до його.
— Що там? — спитала вона якось схвильовано й ніяково.
Юхим похмуро, насупивши брови, почав їй щось шепотіти. Дедалі він говорив, то більше лице Килини супилось та тісніше складались губи. Скінчивши, він глянув на неї і спитав:
— Ну?.. Як скажеш?
Килина повела плечима, криво всміхнулась і промовила:
— Не знаю...
— Подумаєш ще?
Вона тільки кривіше всміхнулась. Дід постояв ще трохи задумливо, потім глибоко зітхнув, промовив тільки: "Ех-х!!" — і підійшов до полу. Насунувши на голову шапку, нап'явши й підперезавши мотузком "пальто", він, поспішаючись, серед галасу вийшов з хати і попрямував просто за будинок до села.
Коли він вернувся з двома пляшками горілки за пазухою й з блискучими, веселими очима в кухню, крім Килини, що стояла задумливо біля вікна й водила по склу пальцем, нікого не було. Навіть на тому місці, де лежав Панас, було голо. Подивившись на Килину, дід підійшов до столу, вийняв пляшки, поставив їх на стіл, сів сам на лаву і повів очима по хаті.
— А Панас же де? — промовив він тихо.
— Повезли в волость, — не повертаючись, кинула Килина.
— Хто?
— Петрик.
— Та-ак... — хитнув головою Юхим, потім подивився на неї і знову спитав: — А ти... як?
Килина нічого не одмовила, потім глибоко-глибоко
зітхнула, одійшла од вікна і, ніяково усміхнувшись, сказала:
— А я теж... мабуть... поїду...
— Та-ак... — знов протяг дід і замислився. Потім раптом тріпнув головою, вийняв з пляшки затичку, перехилив її в рот і без оддишки почав пити горілку. Килина аж задивилась на його.
— Що? — оддихуючись, витер він губи і глянув похмуро на неї. — Добре п'ю?
Килина мовчки повернулась і пішла з хати. А дід поклав голову на стіл лобом на самий край, довго сидів так, потім знов підняв її й, глянувши налитими кров'ю очима на пляшку, поволі взяв її, встромив у рот і знов почав смоктати, ніби бажаючи залити горілкою щось погане там десь, у грудях. Потім устав, в'яло забрав пляшки, підійшов до полу і, скинувши "пальто", постелився й ліг. І зараз же важко захріп.
І знов, як і вчора, прокинувся од чийогось шарпання.
— Діду!.. Встаньте! — турмосив його Трохим, що стояв біля його з клунком під пахвою, в шапці й у свиті. Дід злякано сів і подивився на його.
— Що?.. Га?.. Куди?.. За що?.. — хутко заговорив він, чухаючи себе в бороду і дивлячись по хаті, в якій вже смеркалося.
— Та нічого... То я... — усміхнувся Трохим. — Прощаться прийшов. Іду вже... Бувайте здорові!
Юхим потер лоба, ще раз озирнувся навкруги і подивився на його.