— А як ми вже поженимося, ви будете зо мною ручкаться-поздравлять!.. — промовив важно Петрик. — А вона велика? — звернувся він до Фроськи.
— Та де!.. Як слива завбільшки...
— Пхе! Чортзна-яка миндаль!.. — зневажливо плюнув Петри к.
Софійка та Санька вже одяглись, а Маринці не було чого одягатись. Вона давно вже стояла біля Фроськи і, пильно дивлячись кожному в рот, слухала кожне слово.
— Ну, гайда! — крикнула Фроська, і всі три, весело озираючись, жартівливо прощаючись і сміючись на жарти хлопців, вискочили з хати. За ними хутко заляпала босими ногами Маринка в своїй довгій кохті й брудній ситцевій хустинці на голові.
Стало тихо. Килина поралась біля мисника; Андрій і Трохим сиділи біля столу похмурі й задумливі. Петрик підсів до Гриця і стиха почав якусь пісню. Кіндрат спершу мовчав, потім ледве чутно почав підголосювати;
сумні згуки знову забились, заплакали десь під стелею.
Тим часом дід Юхим набив люльку, запалив її і став виряджатись на "службу". Напнув на лису голову шапку, з якої виглядала подекуди бавовна, замотав ганчірками подрані чоботи, ув'язав їх мотузками й нап'яв на себе "пальто" своє. Це "пальто" — жовте на плечах, зелене під пахвами, брудне спереду, з великими чорними латками біля кишень і з одним-однісіньким солдатським жовтим ґудзиком біля коміра — було Юхимові і за постіль, і за свиту, і за всі його маєтки, коли не забувать ще про люльку, шапку, "бруки" та ще деякі "вещі". Нап'явши з кректанням пальто, Юхим тісно підперезався мотузком, пихнув люлькою й, витягши з-під полу дерев'яну калаталку, закалатав нею й промовив:
— А що!.. А ще кажуть, що не козак! Х-хе... Хоч зараз до халамидників... Да-а...
Він щільніше насунув шапку на лоба, пихнув люлькою й зачовгав своїми обмотаними в ганчірки чобітьми з хати.
III
Вечір був темний. Неба не видно було, а здавалося, хтось розіп'яв угорі безкраю чорну запону і трусив з неї дрібним холодним дощем. Вітер підхоплював дощ, крутив його, розкидав і гостро різав ним по лиці. Але в повітрі чулась не нудна, одноманітна, тяжка осінь, а щось бадьоре, свіже, молоде, — чулась весна. Вітер ніс не запах гнилого пожовклого листя, а перший дужий подих землі, що скинула з себе холодний, мертвий, сніговий жупан і могуче набиралася сили. Дощ нагадував не довгі, безкраї, мокрі ночі з виттям вітру в комині, а зелене море сходів, зелену, оксамитову траву, поле, працю, надії, одчай, радість, сльози, — нагадував життя.
Дід Юхим вийшов з хати, ступив декільки кроків і озирнувся. Праворуч його темно і тихо. Чорніли стайні, загони, клуні, амбари... Ближче до будинку чорніли вершечки саду, а між ними далеко-далеко жовтіли вогники, — то село внизу, в долині. По ліву руку було більше життя. За "чорною" світила вікнами "біла" кухня; біля неї стояли брички усяких фасонів, ходили люде, бігали собаки, а перед "комнатами" було видко, як удень. Увесь довгий ряд великих вікон будинку був залитий світлом, що виривалось надвір і широкими смугами заливало подвір'я, потоптане ногами коней та порізане колесами бричок. У вікнах миготіли постаті, а на ґанку, що був якраз посередині будинку, одчинялись двері, звідти вилітав глухий галас, наче з вулика. "Тартар-тар!.. Тар-тар-тар!.." — раптом закалатав Юхим, наче бажаючи заглушити той веселий гомін. "Тар-тар-тар..." — неслось з ним по економії, то стихаючи, то ще дужче ріжучи вухо з кожним подихом вітру. Він обійшов стайню, комору, пройшов у сад і став то поринати у світло, то виринати з його, бо воно смугами тяглося із задніх вікон будинку. Обійшов будинок, "білу" кухню і знов став наближатись до "чорної". З чорної запони хтось перестав трусити дощем, наче замислився; вітер, не маючи впину, крутивсь і свистів у стріхах та голих віттях деревини, наче навмисне не хотів дати Юхимові насипати в люльку тютюну. Дід на мент зупинився, озирнувся і почовгав під стіну "чорної" кухні. Тут було затишно, тільки іноді вітер, мов жартуючи, зразу виривався десь з-за рогу і, дмухнувши пронизувате в лице Юхимові, знов щезав десь у чорну яму долини. Дід притулився до стіни, поклав додолу калаталку і почав виймати кисет; але раптом підняв голову і, прислухаючись, став дивитись за тин, що відділяв Юхима від подвір'я і тягся від рогу "чорної" кухні аж до рогу "білої";
тут зачулось якесь шарудіння. Спершись ліктем на тин, там чорніла якась постать в гострій шапці, що була дуже схожа на Трохимову. Поворушившись, вона знов застигла, наче настромлений на тин стовп з горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а за нею затемніла біля першої постаті друга постать.
— А це хто тут? — раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.
— Чорт! — насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.
"Ага, то Трохим, а то Килина", — впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну і пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.
— Правда, що чорт! — промовила Килина, підходячи ближче. — Що ж ти тут робиш?
— А хіба не бачиш? Танцюю... Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:
— Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз у раз?
— А чого ти така добра?
— Я? Ні, здається, і я не дуже, але ж...
— Без палиці мимо не йди? — кинув Трохим і сухо засміявся.
Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова і потаскав кудись за стайню.
— А мене вже таким мати породила та люди зробили, — зачувся знов Трохимів голос. — Таким і дівчата любили, — і злісно-іронічно засміявся.
— А ти любив кого-небудь? Трохим мовчав.
— В тебе мати є?
— Була.
— А батько?
— А ти що?.. Сватать мене хочеш, що допитуєшся?
— А хоч би й сватать.
Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.
— Слухай, Килино, — терпко заговорив Трохим, — я жарти люблю, але коли мене кусають, то і я зуби маю... Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то і торгуватись зо мною нема чого... Коли б...
Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови і ніби в кишеню сховав її. Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові у Килини.