— Та де там здоровий, — одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.
"Таки є, є ще сила молодецька", — вдоволено подумав.
— Слухай, — мовив, — а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?
— Та розумієш, — зам’явся лев. — Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. "Толябун, — каже, — по-нашому значить Толик". Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?
— Ну то не біда, — засміявся Вовк. — Слухай-но.
І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.
— О, молодця! — похвалив той. — Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми — сила. То ходімо!
І обоє подалися з хати.
Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.
— Ой, які гарні квіти, — мовило в захваті зайча. — Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.
— Запам’ятай це місце, — мовив серйозно Бурмосик, — і обминай його десятою дорогою.
— Чому?
— Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, — вказав лапкою Бурмосик.
Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.
— Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.
— Ой, як страшно, — притулилась Люська до Бурмосика, — а який він, цей Болотяник?
— Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить — так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.
— Добре, що ти попередив мене, — притихла Люська. — Але які гарні квіти, — додала з жалем. — Так і хочеться сплести з них віночок.
— Може, зайдемо до нас, і ти поїси? — запропонував Бурмосик.
— Ні-ні, — заперечило зайча. — Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.
— Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, — і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.
Розділ IV
Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у валочки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.
— Добридень, Буцику, — наче до давнього знайомого, привіталася Люська. — Я ваша нова подружка.
— Я знайшов її на Суничній галяві, — пояснив Бурмосик.
— І як же ти опинилася в наших краях? — спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.
— Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, — закінчила вона і схлипнула.
— Стривай-но, — мовив Буцик. — А як світило сонце, коли ти бігла од лева?
— Яскраво.
— Я не про те. Звідки воно світило?
— Спочатку в ліве очко, потім у праве, — чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам’ятаю. А навіщо це тобі?
— Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, — вказав Буцик рукою. — А якщо в ліве, — то он звідки. Зрозуміло?
— От бачиш! — скрикнув Бурмосик. — Я знав, що Буцик обов’язково щось придумає.
— Авжеж, — озвалася Люська. — Але я не пам’ятаю: я була дуже налякана.
— Так-так, — замислився Буцик. — Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?
— Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.
— От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, — глянув він на скошену траву. — Ходімо!
Довго шукати не довелось.
— Ось, здасться! — крикнув Бурмосик.
— Ой-ой-ой, — наблизившись, похитав головою Буцик. — Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.
— Хіба, — здивувалась Люська, — а мені здається, із заходу.
— А по-моєму, вона прибігла з півдня, — докинув Бурмосик. Друзі перезирнулись.
— То звідки ж я прибігла? — сумно запитаю зайча.
— Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, — сказав Буцик, — та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, — мовив він по хвильці, — яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…
— Може, монпансьє? — облизнулась Люська.
— Або "Золотий ключик", — і собі підхопив Бурмосик.
— Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.
— А де ж ми його візьмемо? — посмутнішало зайча.
— Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.
— А ми дуже попросимо, — сказала Люська.
— А цур тобі! — почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. — Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…
— Ой, як смішно він висить! — зареготала Люська. — Дивіться — догори ногами!
— Цить, — зашепотів до неї Буцик. — Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе — нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…
— Доброго дня, дядечку! — дружно гукнули всі троє.
— Га? — озвавсь Кажан. — Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?
— Це Люська! — мовив Буцик.
— Здрастуйте, дядечку, — ще раз поздоровкалась Люська. — Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!
— Еге ж, — одразу полагіднішав старий. — Звісно, не одній тобі — всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?
— Розумієте, дядечку. — пояснив Буцик. — Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?
— Е-е, — схитнув головою Кажан. — Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте — а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!
Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.