Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.
— Познайомся, мамо, — сміялася Люська, — це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.
Прив’язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.
Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.
— Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?
— І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.
З’явилась на ґанку й Люсьчина мама.
— Ти поїдеш із нами, мамусю? — спитало дівча.
— Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.
І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.
— Прошу, — мовив природолюб. — У мене все готове. Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.
— Ой! — скрикнула Люська. — Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?
Але Буртіус тільки всміхнувся.
Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.
— Як страшно, — притиснувся Бурмосик до Буртіуса. — А й справді, вона не лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.
— А хоч і лусне, — втішив дядько Кажан, — можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.
— Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, — сполошилася Люська.
— Не бійтесь, не бійтесь, — заспокоїв усіх Буртіус.
— А я взагалі нічого не боюсь, — хоробро мовило зайча.
— А Толябуна? — спитав Буцик.
— А Вовка? — додав Бурмосик.
— А темряви? — кинув цапок.
— А Болотяника? — поцікавився Кажан.
— Я маю на увазі — тепер уже нічого не боюся, —відповіла Люська. — Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.
Довкола і справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу на моріжках поблискувала роса, і видно було далеко-далеко.
— Ой, диви, наша хатка! — радо скрикнув Бурмосик.
— А он дерево дядька Кажана, — вказав Буцик.
— Дивіться, то ж наша Сунична галява, — раділа Люська.
— А просто під нами… — гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.
Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман. Усі принишкли.
— Бідний Болотяник, — зітхнула раптом Люська. — Йому там, мабуть, зовсім холодно.
— Який це Болотяник? — поцікавився природолюб. — Я вже вдруге чую це ім’я.
Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого у світі Болотяника.
— Ми мусимо спуститись і все розвідати, — рішуче сказав учений.
— Яка благородна людина! — прошепотів Буцик. — Чого тільки не зробить заради науки!
— А я думаю, все це вигадки, — озвався Бурмосик.
— І я, — докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.
— От зараз ми й пересвідчимось у всьому, — мовив природолюб Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.
— Я так і знав, — промимрив Бурмосик. — Зараз ми впадемо в болото.
Але, трохи спустившись, куля полетіла далі. Даремно вдивлялися всі в довколишній туман: ніхто нічого не бачив.
— Я ж казав, що то все вигадки, — похвалився Бурмосик.
— І я, — докинула Люська, вилазячи з-під лавки.
І в цей час десь зовсім поруч почулося:
— Агов! Сюди! Сюди!
Крик линув із самої середини болота.
— Знаєте, мені вже набридло кататися, — першою подала голос Люська. — Давайте повернемося додому.
Та дослідник-аматор, здавалося, не чув її — мовчки дививсь уперед.
— Дерева! — остеріг Буцик. Дослідник крутнув кран балона. Куля підстрибнула, і раптом внизу, за деревами, які, здавалося, росли просто з води, всі побачили невеличкий острівець. Якась постать у білому підстрибувала на ньому, вимахувала руками і шось кричала.
— Мамо! — сказала Люська.
Буртіус смикнув спеціальний мотузок — куля почала спускатись. Він підніс до ока підзорну трубу, якусь мить вдивлявся в постать, а потім заплющив очі і впав на самісіньке дно кошика
— Болотяник! — вигукнув Бурмосик. — Летімо назад! Навіть найхоробріший у світі дослідник знепритомнів од страху!
— Хочу додому, — хлипала Люська. — Я не хочу туди. Але вже було пізно. Куля швидко спускалася. Друзі затамували подих.
Раз, і другий, і третій кошик легко вдарився об землю і завмер, а до нього біг, і кричав, і сміявся чоловік у білому, сивий і в окулярах — дуже схожий на аматора Буртіуса.
— Раді вас бачити, шановний досліднику Буртіус-старший, — привітався Буцик і перший вистрибнув із кошика.
Розділ VIII
Так, це був дуже великий дослідник і природолюб Буртіус-старший, а іншими словами, аматорів татусь.
— Шановний, яким побитом? — оточили його друзі.
— Хвилинку, заждіть хвилинку, — схилився той над великим дослідником і природолюбом Буртіусом-молодшим, а іншими словами, над своїм синочком, намацуючи його пульс.
— Все гаразд, — мовив по хвильці. — Просто це невеличкий "ударіс радістіус", тобто удар од радості. Зараз він прийде до тями.
За чотири хвилини і сімнадцять секунд Буртіус-молодший розплющив очі.
— Тату! — прошепотів він. — Це ти? Я так довго тебе шукав.
— Я, я, синочку. Аж не віриться, що знову бачу тебе. Іще вісім хвилин вони обнімались, а тоді Буртіус-старший мовив:
— А тепер прошу до мене в гості.
Прокинувсь і дядько Кажан, немало здивувавшись, що Буртіусів двоє, і всі гуртом попрямувати до хижки.
Обабіч стежки, якою вони йшли, рясніла городина, колосилося жито. На вербі росли груші.
У невеличкій мазанці скрізь на стінах були розвішані компаси, годинники, барометри й хронометри — майже такі, як і на Буртіусові-молодшому.
— Ну, татусю, розказуй швидше все-все, що з тобою трапилося. — нетерпеливився Буртіус-молодший.
— Що ж, розповідь буде недовгою, — почав той. — Три роки тому я повертався з Полінезії й пролітав саме над Бердичевом, коли потрапив у циклон. Вмить стаю темно, як уночі, і дуже холодно, страшний вітер підхопив мою кулю, і вона, наче тріска в океанських хвилях, помчала, не знати куди. З мене навіть зірвало черевика, і я вхопився щосили за поручні, щоб не вилетіти слідом за ним. Кругом вило, свистіло й шипіло. Крім того, пищало й хурчало. А ще й вищало. Вдарив грім. Я зовсім розгубився. Буря не вщухала, а я не міг навіть поглянути на компас чи годинник — боявся, що не вдержусь і випаду з кошика. Як довго мене носило — не знаю. Зрештою просто під собою я побачив дерева. Ще секунда — і куля моя напоролася на гілки,вдарилась об землю, і тут же вибухнув балон із летючим газом. На моє щастя, я вилетів із кошика за мить до того.