— Я.
— Мотря?
— Мотря. І знову обоє помовкли.
— Чого ж ти сидиш тут одна, коли подруги твої он де гуляють?
І він вказав пальцем.
— Хай гуляють.
— А ти це плакала? Вона похнюпилась.
— Граєшся листячком?
Вона зразу вишвирнула лист з приполу.
— І нащо? — спитався він, все ближче, підступаючи до неї; вона, мов німа, сиділа.
— А гарна осінь, — не скоро почав він знову.— Ще такого теплого та хорошого дня і не було.
— Гарна, коли є кому гарно, — зітхнувши, одказала вона.
— А тобі хіба погано?
— А чим мені гарно? — спитала вона, блякнувши чорними очима.
— Хіба ти голодна, або холодна? Он як тебе наряджено.
Вона прикро обдивилася свій одяг.
— Наряджено!..— тихо сказала вона і, закривши лице руками, припала додолу.
Наче хто ножем ударив Василя у серце. Він підійшов до неї, побачив, як її плечі поривчато кидались, хотів щось сказати, та не міг.— Вона плаче… плаче, — вертілося у його в голові, в очах, у серці.
— Ну й чого?! — якось ненароком вимовив він, важко зітхнувши.— Годі, перестань! — казав він далі, опускаючись коло неї.— Слізьми не поможеш горю. Слізьми нічого не вдієш. Тілько голову наплачеш. Не плач, Мотре. Не ти перша, не ти послідня… Кожного з нас те прокляте лихо зачіпає, та нехай зачіпає. Недовго буде зачіпати. Наше не за горами. Чутка про волю все росте та шириться. Діждемся її — оділлються наші сльози комусь другому!
Під той тихий гомін сумного Василевого голосу Мотря затихала.
— От бач, так і краще! — казав він, прилягаючи на траві коло неї, бажаючи як-небудь заглянути у її лице, подивитися в її очі.
— Ох, коли б хто знав, як мені важко! — сказала вона, зовсім угамувавшись, і, утерши рукавом лице, підвелася.
— Повір, Мотре, що нікому воно не легко. Усіх наше ярмо надавило. Та ще дехто вже й привик.
— А я ніяк не привикну. Тілько згадаю дім, батька, матір… подруг… та оглянуся кругом себе…— Вона не доказала, і дві сльози затремтіли на її довгих віях.
— Терпи козак — отаманом будеш!— опустивши руку на плече і заглянувши їй у вічі, сказав він. Вона, сама не знає чого, усміхнулася. І сльози давлять, а щось легке на самому споді серця ворушиться, піднімається угору, веселить її. Її наче хто рідний привітав, близький хтось заглянув у її душу, торкнувся злегка рукою її болючої виразки, і вона наче зразу заніміла.
— Здається, я тебе бачила десь, — глянувши ва його, сказала вона.— Десь чула твій голос.
— Де бачила? Як приїхала — бачила.
— То ти казав батькові, що задавив би мене.
— Казав! — вимовив він, махнувши безнадійно рукою.
— А в тебе рідні є? — помовчавши, спитала вона.
— Нема.
— Нікого?
— Нікого…
— Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?
— Нікого. Та й нащо?
— Хіба так краще?
— Та вже як там не є. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.
— Добре вам. Нам так не можна.
— Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?
— Правда твоя, — подумавши, сказала вона.— Та чому воно так? Усі, кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські.
— То люди-собаки так завели, — гірко одказав він.
— Люди? що ж тим людям робити?
— Що робити? Бити, давити пакосників, — он що робити.
— Чому ж їх не б'ють? не давлять? — одно допитується вона.
— Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема кебети. Звикнися з тим ярмом.
— А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?
— Що роблять? Тікають більше.
— Куди ж ти втечеш? Це — мандри?.. — якось боязно, наче злякало її те слово, спитала вона.
— Мандрівочка — наша тіточка! — одказав він. Вона тільки що розкрила рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:
— Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася кругом і, як опечена, схопилась.
— Куди ти? — спитав він.
— Он мене кинулись. Шукають. — Прощай. Виходь коли-небудь сюди…— і він не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч дівчатам.
— Бач і ми шукаємо, шаримо її, а вона он проходжується.
— Я ходила аж до купальні. Там так гарно, — казала вона…— Листя багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.
— Ходімо і ми.
— Ходімо.
І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де зостався Василь.
Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок. Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між гущавину — сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа… І йому легше й тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.
Коли ясна лучиться годинка, то й вона вибіжить. Стрінуться, походять поза кущами, побалакають, вона пожаліється своїми болями, своєю досадою і розійдуться задоволені обоє. Вона з якого часу стала хоч сумніша наче, зате рівніша, тихша, — не переходила відразу од заливного реготу до гірких сліз, як було спершу.
Раз у неділю Василя стрів пан у садку. Пан не сам був, а з дівчатами. Сонце так ясно світило і гріло, що панові аж стало жарко. Він, скинувши шапку, утирав платком своє сите запотіле лице і реготався з вигадок та іграшок дівчат. А вони одна перед одною вихвалялися та бігали, крутилися перед ним, то стрибали одна одній на плечі, то ловили за довгі коси.
Одна Мотря покірно в стороні ішла собі, похнюпившись.
— Чего ты, милашка, такая скучная? — підійшовши до неї і вщипнувши за білу круглу щічку, спитався її пан.
Мотря повними суму очима дивилася на пана.
— То вона ще не розгулялася. Позвольте, барин, нам її прогонити, — весело мовлять до його Анютка та Хівря.
— Прогоните, прогоните! — усміхаючись, сказав він. Дві здоровенні дівки, ухопивши її за руки, помчали поперед себе. Мотря бігла, спотикалася, боялася упасти.
Пан стояв, плескав у долошки і реготався. На той час саме Василь виткнувся з-за куща. Побачивши пана, він скинув шапку і вклонився. Панове лице зразу почервоніло, а очі покосились.
— Ты чего здесь?
— Ходив, барин, на купальню подивитись.
— Твоє место в конюшне. Ступай! — грізно сказав він і одвернувся.
Василь тілько скрутнув головою та заскрипів зубами. Він чув там нанизу крик Мотрі… У його очах блискавки засвітили і, тілько побачивши, що за Мотрею ганяються дві дівки, він заспокоївся. "Граються", — подумав він і похилив у двір.