Аж у маю увійшов Гамза у свою царську оселю. І забенкетував же він на рад остях: цілий тиждень гості не переводились, — один з двору — а десяток у двір. Усі дивляться чудовну будівлю, дивуються. Один веселий панок, підпивши, скрикнув: — Це у вас, Степан Федорович, не Зелена горка, а Золотий горішок.— Назва якраз пристала до діла, з того часу Зелена горка звалася більше Золотим горішком.
Тому двадцять п'ять років назад — багато води утекло, багато всього перевернулося: Гамзиха умерла, Гамза постарів-побілів, як кажуть, покрився снігом. Одначе з його здоровий дідуган, товстий, червономордий, високий. Дворянство його шанує, поважає, четвертий раз вибира своїм предводителем. І Гамза вірно служить своєму дворянству: як орел той надзира над своїм гніздом, так Гамза над повітовим дворянством. З якого повіту найбільше дітей учиться на казенний щот? — З його повіту. У кого найтихше кріпацтво? З того часу, як одно село великого пана забунтовало було і Гамза по-своєму розпорядився з бунтовщиками, продержавши на селі щось з місяць цілу роту москалів, — одпала в бунтовщиків повадка бунтувати. Усюди чутки: там кріпацтво, не видержавши гіркої наруги, убило німця-управителя, там самого пана задавила жіноча громада, а в Гамзи ніде нічого. Хоч у Гамзи повен двір дівчат, котрими він, як хоче, так і орудує, але ніхто з їх не тілько не підіймає руки на його, а ще моле бога за свого барина. Бо й барин не можна сказати, щоб був недобрий: не погодиться яка з дівок, зараз її заміж за кучера чи форейтера, одведе огород у долині коло Зеленої горки, вибудує хату, — живіть, працюйте. Таким побитом Зелена горка розрослася, розширилася. Широким поясом людських дворів оповили Зелену горку, з котрої, наче мати над дітьми, надзирав панський будинок над кріпацькими хатами. Горка росла по дням, розширилася-розпросторилася. Одно не гарно — своєї церкви немає. Гамза і церкву збудував. Правда, невелику, і попа свого постановив, їздив аж у губернію просити преосвященного, щоб постриг йому попа з його ж таки кріпаків, — якогось безвісного безбатченка, правда — ученого. Преосвященний постриг. І раді ж кріпаки: пан своїх у люди виводе. А піп ще радніший: так щиро служе своєму панові і перед кріпаками, і перед богом. — І бог буде гніватись на вас, коли ви що лихе подумаєте за свого барина, — проповідував він трохи не щонеділі у церкві, і безустанно правив молебні та акафісти богові за покровителя сірих, строїтеля храмів божих.
Зовсім добре у Зеленій горці. Тепер ото у їй празник, — на панові іменини поз'їздилося дворянство з усього повіту. Гульня усім — і панам і кріпакам. Здавна Гамза завів, щоб у сей день ніхто нічого не робив. Як воно бувало по других місцях його великого маєтку-про те управителі знають, а що в Зеленій горці, то за святом пан сам піклувався. Зранку уся горка, нарядившись якнайкраще, скупчилася коло церкви помолитися богові за здоров'я доброго пана. Звісно, панів було стілько, що людям пришилося у церкву і не входити, — на цвинтарі молились. За тим пильнував прикажчик Йосипенко. І Йосипенко постарів уже, розпух, роздобрів, невстаріла його тілько щирість до пана. Уперед мужиків він стоїть і кладе аж до землі поклони, роздивляючись навкося, хто з кріпаків за ним молиться, а хто ні. Усі, здається, нічого, один от кучер Василь хоч і стоїть мов тихо, а проте ні голови ні разу не склоне, а часто, до сусіда прихилившись, шепче. Певно, не молитву, бо не усміхалися б уста сусідові, коли б то була молитва, Йосипенко тілько скоса на Василя гляне та знову й припаде.
— Чи ти бач, як наш прикажчик молиться, — за що ж то? Чи щоб пан скоріше луснув, чи ще щоб пожив.
— Про те йому знати, — одказав, усміхнувшись, сусіда.
— Видно, щоб пожив, — одгадував Василь. — Злигались удвох, доки воля вийде, обібрати нас, як липку. Собаки! — і Василь зо зла плюнув.
Його сусіда перехрестився.
— Та вже не довго зосталося нами орудувати.
— Як? — швидко спитав сусіда.
— Так. Цар велів уже нас одпустити. І от пани збираються у губернію, — яку його волю дати.
— Ну, вже то й воля буде, як самі пани присудять.
— Побачимо.
— Василю! — крикнув, не вдержавшись, Йосипенко, — що ти там усе шепчешся?
— Яке твоє яке діло? — блиснувши очима, спитав Василь.
Йосипенко аж затіпався та мерщій упав на коліна, підвівши очі під лоб, зашептав уголос: — Господи! Продли його життя довіку! — Поміж кріпаками пройшов тихий регіт.
— Скуштував облизня! А що не молодець Василь! Може, не одрізав! — чулося поміж народом, дехто спльовував.
Йосипенко, мов не чув того нічого, ще щиріше клав поклони, ще голосніше читав молитви.
Служба скінчилась. Всі пани пішли у будинок, а кріпакам в чорному дворі поставили здоровенні ослони, викотили цілу бочку горілки. Розвернулася гульня. В панському будинку чутно музика тне, своя-таки музика, а на чорному дворі стоїть гомін-клекіт. Випили мужики по корячку і загомоніли. Той скаржиться своїм горем, той тією недостачею, другий — другою. Коло Василя Кучерявого зібралася чимала купка народу, слухає, що розказує він. З купки часом доноситься радісний регіт, викрики: — Добре б було! твоїми устами, Василю, та мед пити.
— Що то Василь там розпустив свої базікання, — питається Йосипенко з почотного місця, де сиділа кріпацька старшина: він з жінкою, дворник з жінкою, дворецького жінка та садовник.
— Ат, блеє! — одказав, махнувши рукою, сторож Пилип, направляючись до шаплика з горілкою.
— Про що ж він блеє?
— Про волю дурну! — одказав той і пішов. Йосипенко похилився. Він сам уже чував про ту волю. Чув розмову і проміж панами й проміж кріпаками. Веселий панок, що приложив назву до Зеленої горки — Золотого горішка, раз, підпивши, сказав Гамзі:
— А що, Степан Федорович, — воля незабаром?
— Знать не хочу! — одказав суворо Гамза, і на цілий день насупився.
Чув він і між кріпаками. Як вірний слуга, він не витерпів не доложити панові.
— Пане! Мужики бунтуються.
— Що?!— грізно спитав Гамза.
— Про волю плещуть.
— Ні слова!— ще суворіше одказав Гамза.— Чуєш? Ні слова, коли в тюрмі посидіти не хоч!
Йосипенко сумний, невеселий вийшов від пана. Він хотів придобритися баринові, а барин і слова волі боявся. Він бачив, що те слово — гірше самої вразливішої урази доходило до серця пайового. Він бачив, від чого то. Удруге знову пішла між панами бесіда про ту волю.