Іноді він навпаки думає: "Ну ради кого я тут мучуся? Казав я їй, присоглашав — утечемо… Не хоче? І хай гине собі. Чого ж я буду гинути тут? Наплювати на все. Діжду ночі — прощай, кому мила напасть та неволя!" А прийде ніч — жаль цуркою скрутить йому серце. Проймає наскрізь душу, одбере силу, одбере міць. Як він найдорожче для його усього на світі кине домучувати отим катам? Ні, коли покидати, то разом краще гинути. Ні, ще він не здурів, не збожеволів. І на другий день Василь чистить конюшню, коней, вимітає сараї, обтирає козирки-сани, — як і вчора, як і позавчора.
З весною знову прийшла чутка про волю. Незабаром, незабаром вона прийде. Не більше року пройде і — воля. "Рік? Легко сказати рік, — думав Василь.— Коли кожна хвилина, як іржа упивається в тебе, як шашіль точе. А то рік? Краще б і чутки вже не було, та зразу. А то поманять-поманять, та і знову жди".
Літом, правда, легше робиться. Забуваєш об своїй неволі. Підеш у садок, цвіте так усе, пташки щебечуть. Псьол, як дзеркало, блищить проти сонця, — простір усюди, розкіш. І без волі — воля. А тут ще, дивись, Мотря вискоче. Утіше, пригорне його.
— Утіхо моя! — каже Василь.— Ради тебе тілько сю зиму зимував.
— Підожди, дождемо волі — не так заживемо.
— Поберемося ми, Мотре.
— Що б робила я тут без тебе? Умерла б досі, — хвалиться вона.
Василь подужчав — побадьорішав. Знову з Йосипенком рубається, не вступа йому ні в чому. Досада Йосипенкові. Він знай ловить на чому-небудь Василя. Раз застав їх в садку. Мотря з-за кущів перекидалася з Василем жартівливими річами. "Еге", — подумав Йосипенко. І з того часу почав за обома помічати.
На іменини панові зовсім був піймав. Не втечи він від пана, розкажи усе по гарячих слідах, — бог зна, чим би воно кінчилося. Певне, Василя давно спровадили б з двору, та й Мотрі дісталося б. Було вже раз так, як накрив пан лакея з горничною: лакея кізяків різати приставлено, а горничну обстригли і, вимазавши голову дьогтем, — вигнали з двору. Те ждало в дворі Мотрю, та Мотря попередила. Вона так укоськала пана, що ще Йосипенкові дісталося.
— Шкода! Йосипенко вже не в тій силі, що був, — шушукались дворові між собою, і не стали так падати біля його, як спершу падали. А Василь у вічі сміється: — А що взяв? Накурив?
— Шкода! Старіє наш пан!— хвалився Йосипенко поміж своїми близькими.
— Я давно тобі казала, пан не бог, — підбива його жінка.— Так ти увірував, як у бога, у його. От тобі ця віра і далася взнаки! А ти чуєш, що кріпаки плещуть? Волі ждуть… Чого ти дивишся? Щоб, як воля прийде, — голодним на волю виходити? Йосипенко одмовчувався, а проте на вуси мотав слова жінчині. Менше почав на дворових клепати, на великі сходи жалітися.
— І бог його святий знає, чи воно такі роки настали? Мов же і не нехтуєш нічого, бережеш, як око, а дивись — недостача та й недостача, — казав він панові, коли той запримічав великий розход.— Уп'ять же прийдеться своє добро продавати — за безцінок ще, а в городі що купити треба — ціни не закажеш.
Пан тілько одказував на те: — Аби мені чесно було. Чуєш, Йосипенко? Аби чесно, кажу, було.
— Скілько літ, барин, служимо, та хай тому добра не буде, хто покривить душею перед таким паном.
— То-то, гляди ж!
І Йосипенко глядить. Урожай того року не дав того, чого ждалося. Хоч люди справді кругом скаржились на недорід, та не можна того було сказати про панові поля, а проте хліб пішов по меншій ціні, ніж торік.. Жиди хвалилися панові, що і їм нема ніякого бариша. Хоч у других панів вони пшеницю купували по вісім гривень, а в його по шість, жито по полтині, а в його по два семигривеника.
Чутно було між дворовими, ніби Йосипенчиха комусь-то хвалилася:
— Коли б ще таких хоч два роки, — то хоч би й воля приходила — не страшно.
А на осінь люди ще сміливіше заговорили про волю.— Об різдві безперемінно цар обіцяв її дати, — казали одні.— Об різдві не об різдві, а об стрітенні щось-то буде. Не тілько літо з зимою стрінеться, а й люди із волею.
— А може, з лозою? — деякі сміялися.
— Чого доброго, а лози багато по Пслу наросло, — жартували другі.
— Та й прикажчик наш і пан не від тих грошей.
Настала осінь. Дощі, тумани непроглядні, калюжі невилазні. Знову Василеві туга упилася в серце: не вільно йому бачитись з Мотрею. Хіба, як ненароком забіжить вона у кухні з другими дівчатами.
Після Пилипа сніг упав. Морози жаркі зарядили., Чутка пішла — пан жде сина у гості об різдві аж з столиці.
Ось і він приїхав. Коли б не в панській кареті, то й не сказав би, що то син Гамзи. Одітий по-простому, по-міщанському, — у каптані, у матнистих штанях, в червоній сорочці навипуск. Звісно, тільки все те з дорогого оксамиту та шовку.
Батько неласково прийняв сина за одяг.
— Що то у тебе за таке манаття? Хрестяне побачать — сміятись будуть.
— Тепер, — одказує, — в столиці така мода.
— Мода?.. гм! А що ж ще у вашій столиці?
— Воля у всіх на умі і на язиці. Воля, батюшка, воля!
— Не кажи ти мені сього. Не ображай мого серця. Брехня. Нічому не вірю. Ще наш мужик не дожив до волі. Ще його треба добре у руках держати.
— А от незабаром повірите.
— Не повірю! І слухати не хочу!— кричить старий. — У мене сто канчуків тому, хто з кріпаків сміє казати про волю.
— Ну, то ви вже дуже…— почав син.
— А то так, як ви? Начепе на себе чекмінь, у мужика нарядиться — та й дума, воля незабаром. Ще не позсувалися з глузду ні цар, ні його міністри. То ви тілько, молоді, каламутите людей. Учать вас чорт батька зна чому, — і пішов старий, аж піт на йому холодний виступа, аж посинів увесь.
Син недовго гостив у батька. Всього три дні пожив, а то поїхав по знайомих, по товаришах, по панах — знайомитись.
Гамза аж занедужав після того: з хати і ногою не виступне, нікого не пуска до себе. Як павук, закутавшись у свою павутину, сидить і щодня нові порядки уводить: то щоб уся дворня через три дні являлась до його на показ. То серед будня велить попові службу правити-щоб усі у церкві були. Наче з глузду зсунувся!
— Ні, воно-таки, мабуть, щось та є! — казали дворові і ждали чогось-то. Ждуть не діждуться. Ось і стрітення прийшло і пройшло — не чутно нічого. Пройшло ще два тижні. На середині третього прибіг з городу до пана козак верхи. Кинув щось і побіг далі.