Називаючи кожного на ім’я, Мінні роздавала подарунки й приказувала щоразу якесь дотепне слівце, ще дужче всіх звеселяючи. Були там дешевенькі годинники, складані ножики, розкішні комплекти рибальських гачків у пакуночках, плитки тютюну, сірники й добрячий шмат перкалю, щоб кожному вистачило на стегенну пов’язку. Видно було, що матроси люблять Данкена, бо вони вітали вибухом реготу кожне його слово, в якому вчувався хоча б натяк на жарт.
А блідолиций капітан Детмар стояв і дивився, спершись на стернову коробку. Він усміхався лише тоді, як на нього падав хазяїнів погляд. Двічі він спускався вниз, але за хвилину й повертався. І згодом, уже в кают-компанії, коли одержували подарунки Лоренсо, Лі-Гун і Тояма, він теж двічі відходив до своєї каютки. Злий дух, що дрімав у душі капітана Детмара, ніби тільки й чекав цієї святкової години, щоб прокинутись. А може, винен тому був не лише злий дух, бо капітан Детмар, довгі тижні ховаючи кварту віскі, обрав саме різдвяний вечір, щоб її почати.
Було ще не пізно — щойно вибило дві склянки, — коли Данкен з дружиною стояли біля люка кают-компанії, видивляючись у навітряний бік, і розважали, чи варто стелитися на палубі. На обрії поволі росла темна цяточка-хмаринка, що загрожувала шквалом з дощем, і ото про неї вони говорили, коли капітан Детмар, що надійшов з корми й хотів спуститися вниз, поглянув на них, раптом пройнявшись підозрою. Губи й щоки йому затіпались, і він зупинився. А потім сказав:
— Ви балакаєте про мене.
Голос його був хрипкий і аж тремтів від збудження. Мінні Данкен стрепенулась, тоді поглянула на незворушне обличчя свого чоловіка, вловила його настрій і теж змовчала.
— Я вам кажу, що ви балакали про мене, — ще раз промовив капітан Детмар чи, скорше, вже прогарчав.
Він не хитався й нічим не зраджував, що п’яний, — хіба тим, що обличчя йому конвульсійно тіпалося.
— Зійди краще вниз, Мінні, — спокійно мовив Данкен. — Скажи Лі-Гунові, хай постеле нам у каютах. Бо тут нас дуже скоро промочить наскрізь з отієї хмарки.
Мінні зрозуміла натяк і пішла, тільки позирнувши стривожено на обличчя двох чоловіків, не дуже виразні в присмерку.
Данкен, пахкаючи сигарою, діждавсь, поки з відкритого люка почувся голос дружини, що вже розмовляла з китайцем, а тоді спитав неголосно, але гостро:
— Що таке?
— Я вам сказав, що ви балакали про мене. І ще раз кажу. О, я не сліпий! Я день у день бачив, як ви обоє все про мене шепочетесь. Чого ви не скажете мені просто в вічі? Я ж бачу, що ви все знаєте. І бачу, що ви вже надумалися звільнити мене в Ату-Ату.
— Мені дуже прикро, що ви з усього робите таку мороку, — спокійно відмовив Данкен.
Але капітан Детмар уже настроївся на сварку.
— А хіба не правда, що ви надумалися мене звільнити? Ви, бачте, гребуєте такими, як я, — ви й ваша дружина!
— Її не чіпайте, будь ласка, — застеріг Данкен. — Чого ви хочете?
— Я хочу знати, що ви збираєтеся зі мною робити.
— Тепер, після оцього, я звільню вас в Ату-Ату.
— Ви вже давно так надумались.
— Зовсім ні. Тільки теперішня ваша поведінка змушує мене це зробити.
— Ви мені очей не замилите!
— Як же я можу держати в себе на службі капітана, що завдає мені в вічі брехню?
Капітан Детмар на хвильку сторопів. Щоки й губи йому знов затіпались, але він не міг здобутися на слово. Данкен байдуже пахкав сигарою й поглядав за корму — на хмару, що несла шквал.
— На Таїті Лі-Гун привіз з берега пошту, — почав нарешті капітан. — Ми туди заходили ненадовго і вже відпливали. Ви не прочитали листів зразу, а як вийшли в море, було вже запізно. Ось чого ви не звільнили мене на Таїті. Я ж знаю! Я побачив того довгастого конверта, як Лі-Гун підіймався на борт. То був лист від губернатора Каліфорнії, там на кутику конверта було надруковано чорним по білому. Ви виорали все нишком від мене. Якийсь волоцюга в Гонолулу чогось вам натуркав, і ви мерщій написали губернаторові, щоб перевірити. І ото Лі-Гун привіз вам відповідь. Чого ви не спитали мене, як чоловік чоловіка? Ні, вам треба було все рознюхувати в мене поза спиною, хоч ви добре знали, що ця служба — для мене єдина нагода знов стати на ноги. А прочитавши губернаторового листа, ви зразу вирішили спекатись мене. Я ж бачив це по вашому обличчю щодня, всі оці місяці, відколи ми з Таїті. Я вас обох бачив, які ви в вічі були зі мною чемні, аж солодкі, а поза очі, в куточках, шепотілися про мене й про ту історію у Фріско.
— Ви скінчили? — запитав Данкен тихим, напруженим голосом. — Усе скінчили?
Капітан Детмар не відповів.
— Тоді й я вам дещо скажу. Це якраз через ту історію у Фріско я не звільнив вас на Таїті. Бо ви, далебі, давали мені досить приводів для того. Але я розумів, що вам, як нікому, потрібна нагода реабілітувати себе. Якби на вас не було цієї чорної плями, я б вас звільнив, тільки-но дізнався, як ви мене обкрадаєте.
Капітан Детмар здивовано кліпнув очима, розтулив був рота щось сказати, та, видно, передумав.
— Ось хоч би тоді, як ми шпаклювали палубу, перебирали двигуна, ставили бронзові оправки на стерно, нового спінакер-гіка та шлюпбалки і лагодили шлюпку. Ви підтвердили рахунок з корабельні. Там стояло чотири тисячі сто двадцять два франки. За нормальними цінами вся ця робота коштує дві з половиною тисячі, ані на сантим не більше.
— Коли ви дужче вірите отим береговим акулам, ніж мені... — почав був Детмар хрипким голосом.
— Не вибріхуйтеся — шкода праці, — холодно провадив Данкен. — Я сам усе перевірив. Я потяг Флобена просто до губернатора, і старий шахрай признався, що дописав тисячу шістсот зайвих. Сказав, що це ви його на те підбили,
Тисяча двісті пішла вам, а його пайка — чотириста франків і саме замовлення. Не перебивайте мене. Я маю тут у каюті його письмове свідчення. І я б вас був ще тоді зсадив на берег, якби над вами не висіла така хмара. Вам слід було дати нагоду: або виправдайтеся, або йдіть просто до дідька в зуби. І я вам дав таку нагоду. Ну, що ви маєте на це сказати?
— А що сказав губернатор? — брутально запитав Детмар.
— Який губернатор?
— Каліфорнії. Чи й він мене оббрехав, як і всі?
— Я вам розповім, що він мені сказав. Він сказав, що вас засуджено на підставі непрямих доказів, і тільки завдяки цьому вам присудили довічне ув’язнення, а не зашморг; що ви весь час уперто заперечували свою провину; що ви паршива вівця в роду мерілендських Детмарів; що вони всі пружини натискали, які лише можливо, щоб вас помилувано; що в ув’язненні поводилися ви зразково; що він сам був прокурором, коли вас суджено; що коли ви відсиділи сім років, він здався на прохання вашої рідні й помилував вас; що він сам має сумнів, чи то справді ви вбили Максвіні.