Дала ж вона вам Розум. Від себелюбства — адже ви самозакохані з необхідності і за звичкою — ви його визнали найпрекраснішим і найкращим з усіх можливих дарунків, і гадки не маючи, що Розум — це насамперед витівка, до якої мало-помалу вдалась Еволюція, створивши внаслідок своїх невтомних спроб прогалину між тварин, порожнє місце, дірку, яку неодмінно треба було чимось заповнити, чимось таким, щоб не зразу вмерло. Про ту дірку як про нічим не зайняте місце я кажу зовсім буквально, бо ж насправді ви не тому відсахнулися від тварин, що, крім усього того, чим вони володіють, у вас є ще й Розум як щедрий додаток і як причастя на життєвім шляху, а якраз навпаки: мати Розум — це лише на свій страх і ризик, своїм завзяттям і, беручи на себе всю відповідальність, робити все те, що тваринам дано вже наперед. І справді, Розум був би тварині ні до чого, якби водночас у неї не відібрали інстинктів, завдяки яким усе, що їй треба робити, вона робить зразу, без ніяких відхилень, скоряючись абсолютним велінням, бо ж наказує спадкова субстанція, а не голос із пойнятої полум'ям неопалимої купини.
Й через те, що з'являлась ота діра, ви опинились у жахливій небезпеці, проте, не відаючи, що робите, почали її затикати, так ревно взявшись до роботи, що й не помітили, як Еволюція викинула вас зі свого потоку. Вона не знищила вас, бо перехід влади тривав мільйон років і не скінчився й понині. Еволюція, певна річ, не є особистістю в розумінні людини, проте вона обрала тактику хитрих лінощів: замість подбати про долю своїх створінь, — вона цю долю віддала в їхні руки, щоб вони самі порядкували нею, як зуміють.
Про що йдеться? Йдеться про те, що з тваринного стану — або ж із геть бездумного животіння — вона зіпхнула вас у позатваринний стан, у якому, ставши Робінзонами Природи, ви мали самі знаходити засоби і способи виживання — і тих знахідок було б у вас чимало. Дірка була загрозою, але заразом і шансом: і, щоб вижити, ви заповнили її культурами. Незвичайність культури, як інструмента, в тому, що це відкриття, яке, щоб діяти, має бути приховане від своїх творців. Цей винахід створений несвідомо і він діє доти, доки винахідники розпізнають його до кінця. Парадоксальність культури в тому, що вона руйнується, коли її розпізнають. Створивши її, ви тоді зрікалися авторства: адже в еоліті не було ніяких семінарів на тему "Чи переходити до палеоліту?"; ви гадали, ніби через вас її творять зайди — демони, стихії, духи, сили землі та неба — хто завгодно, але тільки не ви самі. Отже, раціональне — заповнення порожнечі метою, кодексами, цінностями — ви робили ірраціонально, обґрунтовуючи кожен свій захід чимось надприродним: ви полювали, ткали, будували, урочисто запевняючи самих себе, що все це не з вас, а з незбагненних джерел. Культура — це незвичайний інструмент, раціональний у своїй ірраціональності, бо він надав людським інститутам надлюдської поважності, аби вони стали недоторкані й забезпечували беззастережний послух. А що порожнечу чи прогалину можна все-таки залатати найрізноманітнішими додатковими означеннями, — і тут можуть згодитися різні латки, — ви наплодили у своїй історії легіон культур — тих неусвідомлених вами самими винаходів. Неусвідомлених і бездумних — усупереч Розумові, бо прогалина була набагато більша, ніж те, що її наповнювало. Свободи у вас було більше, ніж розуму, і тому ви позбувалися цієї свободи — надмірної, свавільної і безглуздої — з допомогою культур, які розрослись у віках.
Ось ключ до того, що я зараз скажу: свободи було більше, ніж розуму. Ви змушені були вигадувати те, що звірі вміють уже від народження, і незвичайність вашої долі в тому, що, вигадуючи, ви стверджували, ніби нічого не вигадуєте.
Нині ви, антропологи, вже знаєте, що можна розплодити безліч культур — їх і справді розвелося стільки — і що кожна з них має логіку своєї структури, а не логіку авторів, бо це такий винахід, який по-своєму переформовує своїх винахідників, а вони про це й не знають, бо коли дізнаються, винахід уже не має над ними абсолютної влади і вони зауважують порожнечу, — і саме на цю суперечність й спирається людство. Сто тисяч років ця опора служила вам культурами, які то затискали людину в лещата, то послабляли хватку, допомагала у самовдосконаленні, доти надійному, доки воно сліпе. І нарешті, зіставляючи уже в етнологічних каталогах багатоликість культур, ви помітили їхню розмаїтість, а отже, й відносність. Тоді ви й почали вивільнятися з цієї пастки заповідей і заборон, поки не вихопились із неї, що звичайно обернулося майже катастрофою. Адже, зрозумівши, що всяка культура не єдина, ви збагнули, що в них нема необхідності, і відтоді ви намагаєтесь відшукати щось таке, що далі не буде вже дорогою вашої долі, прокладеної наосліп, вимощеної низками вгадувань і випадковими лотерейними виграшами історії, — проте, звісно, такого не існує. Існує дірка, і, приголомшені відкриттям, ви стоїте на півдорозі, а ті з вас, хто розпачливо шкодує за солодким невіданням у зведеному культурою домі неволі, прагнуть вернутися назад, до витоків, — але ж не можете ви повернути назад, вороття немає, мости спалено, отже, ви мусите йти вперед, і про це я вам теж розповім.
Чи хтось винен у цьому? Чи можна когось звинуватити за помсту цих Немезіди, за муки Розуму, який виснував із себе мережі культур, або замкнути порожнечу, аби в цій порожнечі намічати шляхи, мету, встановлювати шкалу цінностей, градієнти, ідеали? Адже на території, визволеній від безпосереднього владарювання Еволюції, Розум робив щось цілком подібне до того, що робить вона на самих витоках життя, коли мету, шляхи і градієнти вкарбовує в тіла тварин і рослин, як їхню необоротну долю.
Чи треба когось винуватити за Розум, — авжеж, саме за такий! — адже він був недоноском, бо ж заплутавсь у тенетах, які сам і сплів, оскільки мусив, — до кінця й не відаючи, не розуміючи, що робить, — одночасно боронитися від занадто тяжкого ув'язнення у вузьких культурах, і від надміру безмежної свободи, в культурах поблажливих, балансуючи між неволею і безоднею, борючись на два фронти, роздираючись навпіл.