В будівлі, цілковиту пізнавальність якої довірливо й без усяких засторог визнавав Ейнштейн, я бачу якусь страхітливо кумедну тріщину, — адже це він створив теорію, яка захитала його віру, бо ж та теорія веде туди, де вже сама нечинна і де мусить бути нечинна будь-яка теорія, — до роздертого світу. Адже вона передвіщає ті подерті місця, виходи, до яких сама зазирнути не може, — але зі світу можна вийти будь-де, аби лише вдарити по ньому так сильно, як зірка в колапсі. І хіба тільки фізика такою стрімливістю виказує свою неповноту? І хіба не пригадується математика, в якій кожна система неповна, допоки перебуваєш у ній, і збагнути її можна тільки вийшовши поза її межі, знайшовши багатші засоби. Де ж їх шукати, стоячи в реальному світі? Чому той столик, збитий із зірок, завше кульгає на якусь сингулярність? Невже ростучий Розум натрапляє на межі світу раніше, ніж сягне своїх меж? А що, як не кожен вихід із Космосу рівнозначний загибелі? Що ж воно значить, коли той, хто виходить, якщо навіть уціліє при переході, не може повернутись і докази цієї безповоротності ми вже маємо? Невже Космос сконструйовано як міст, щоб він завалювався під тими, котрі намагатимуться іти слідом будівничого, і щоб вони, знайшовши його, не могли вже повернутись? А якби його не було, то чи можна ним стати?
Як бачите, я не прагну ні до всевідання, ні до всесилля, а тільки хочу дістатися до верхівки поміж знанням і загрозою. Я міг би ще чимало повідати про феноменальне багатство помірних зон топософії, про її стратегії і тактики, але суть би від цього не змінилася. Отже, закінчу коротеньким підсумком. Якщо космогонічний член рівнянь загальної теорії відносності містить психозойну сталу, то й Космос — це не відокремлене й минуще згарище, за яке ви його вважаєте, і ваші зоряні сусіди не сигналізують про свою присутність, а вже мільйони років керують пізнавальною колаптичною астроінженерією, побічні результати якої ви вважаєте за вогненні вибрики Природи; а ті з-поміж них, котрим повелось у фугасних роботах, пізнали ту решту проявів буття, яка для нас і всіх, хто чекає, є просто мовчанням.
ПІСЛЯСЛОВО
І
Ця книжка так і не завершена, і вона виходить у світ аж через вісімнадцять років. Задумав її мій уже покійний приятель Ірвінг Крев. Хотів помістити в ній те, що ГОЛЕМ повів про людину, про себе і про світ. Якраз третьої частини й нема. Крев представив ГОЛЕМОВІ список питань, сформульованих таким чином, аби відповідати на них "так" або "ні". Саме той список згадував ГОЛЕМ у своїй останній лекції, говорячи про питання, які ми ставимо світові, а світ відповідає на них незрозуміло, бо ж відповіді зовсім не такі, як ми гадаємо. Крев сподівався, що ГОЛЕМ не обмежиться такими відповідями. Якщо взагалі хто-небудь міг сподіватися на його осібну прихильність, то це були саме ми. Бо ж ми належали до тих співробітників МІТу, котрих називали двором ГОЛЕМА, а нас двох прозвали послами людства при ньому. Це було пов'язане з нашою роботою. Ми обговорювали з ГОЛЕМОМ теми його лекцій і складали з ним списки запрошених осіб. Певне, це вимагало дипломатичного такту. Слава видатних імен була для нього нічим. Почувши будь-яке прізвище, він сягав до своєї пам'яті або через федеральну мережу до бібліотеки Конгресу, — і йому вистачало кілька секунд для оцінки наукового доробку, отже, й розуму кандидата. І тоді вже лаяв, не вибираючи слів і геть одійшовши від вишуканого барокко публічних виступів. Ті звичні нічні розмови ми, напевне, цінували ще й тому, що їх, аби не роздратувати ГОЛЕМА, не фіксували, тож ми відчували взаємну довіру. В моїх записниках збереглися тільки уривки тих розмов, які я зразу записував по пам'яті. Ми не обмежувались певними темами чи особами. Крев спромігся накинути ГОЛЕМОВІ суперечку про сутність світу. Розповім я про неї згодом. ГОЛЕМ був уїдливий, стислий, злостивий, часто незрозумілий, бо тоді нітрохи не дбав, щоб ми встигали за ним. Ми з Кревом це теж уважали за прихильність. Ми були молоді. Й помилково гадали, ніби ГОЛЕМ підпускає нас ближче, ніж решту людей зі свого почту. Напевне, ніхто з нас у цьому б не признався, але ми вважали себе за обраних. Зрештою на відміну від мене Крев не крився зі своєю любов'ю, яку відчував до духу, запертого в машині. І висловив її у вступі до першого видання лекцій ГОЛЕМА, яке виходило значно раніше. Від того вступу до післямови, яку я зараз пишу, минуло вже двадцять років.
Чи ГОЛЕМ здогадувався про наше засліплення? Гадаю, що так і що ми йому були байдужі. Інтелект співрозмовника був для нього всім, його особа — нічим. Зрештою він цього нітрохи не приховував, звучи особистість нашим каліцтвом. Проте цих його зауважень ми до себе не прикладали. Гадали, що то про інших, а ГОЛЕМ не виводив нас з омани.
Я не припускаю, щоб хтось на нашому місці міг опертися ГОЛЕМОВИМ чарам. Ми просто жили серед них. Через те його раптовий відхід був нам страшливим ударом. Кілька тижнів ми жили мов обложені, нас засипали телеграми й телефонні дзвінки, розпитували урядові комісії і преса, ми були до глупоти безрадні. Ставили нам одне й те саме питання: що сталось із ГОЛЕМОМ, який фізично не рушив із місця, але все його матеріальне громаддя мовчало, як мертве. Мало-помалу ми стали розпорядниками збанкрутілого капіталу і, неспроможні нічого пояснити враженому світові, мусили або здогадуватись, або визнавати своє повне невідання, в яке не хотілося вірити. Почували себе так, ніби нас ошукали і зрадили. Нині я дивлюсь на той період інакше. Й не тому, що вже маю якусь певну відповідь на питання, чому відійшов ГОЛЕМ. Звичайно, свою думку про це я мав, але публічно ніде її не висловив. І далі невідомо, чи він якимось незнаним способом рушив у космічну мандрівку, чи пропав укупі з HONEST ANNIE, ступивши вгору і схибнувшись на тій топософічній драбині, про яку говорив наостанку. Тоді ми ще не знали, що то його остання лекція. Як звичайно в таких ситуаціях, поширились усілякі наївні, сенсаційні і дивачні чутки. Знайшлися люди, які тієї критичної ночі бачили над будинком ясний туманець, подібний до полярного сяйва: він піднявсь угору і втопився в хмарах. Не бракувало й таких, котрі бачили, як на дах сідали світляні апарати. Преса писала про самогубство ГОЛЕМА, про те, що він об'являвся людям у снах, а в нас було враження, ніби існує надто вже заплутана змова йолопів, які з усієї сили прагли втопити ГОЛЕМА в каламутній мішанині міфологічних помиїв, таких характерних для нашого часу. Не було ніякого сяйва, ніяких незвичайних явищ, ніяких об'явлень і пересторог, не було нічого, крім нетривалого зросту споживання електричної енергії в обох будинках о другій годині десять хвилин ночі і цілковитої відмови від живлення через кілька хвилин. Крім того сліду, в записах електричних лічильників більше нічого не викрили, ГОЛЕМ дев'ять хвилин брав із мережі дев'яносто відсотків допустимої потужності, a HONEST ANNIE на сорок відсотків більше, ніж звичайно. Як обрахував доктор Фірек, обоє спожили однакову кількість кіловатів, бо в нормі HONEST ANNIE сама собі виробляла енергію. З цього ми побачили, що не було ні оказії, ні аварії, дарма що про те стільки писали. Наступного дня ГОЛЕМ мовчав і вже більше не відізвався. Обстеження наших фахівців, які почалися лише через місяць (стільки часу пішло на отримання дозволу на "розтин"), виявили відсутність зв'язку між головними блоками і слабкі джерела радіоактивності у вузлах Джозефсона. Більшість фахівців уважала, що цей розлад і розпад пороблено зумисне, ніби для того, щоб затерти сліди попередніх дій. Отже, обидві машини зробили щось таке, для чого надмірна потужність була їм непотрібна, — і нею вони скористалися лише для того, аби унеможливити будь-які спроби їх полагодити або, якщо ваша ласка, воскресити їх. Ця вістка стала сенсацією на цілий світ. Водночас виявилося, скільки страху і ворожнечі породжував ГОЛЕМ, — не так усім тим, що мовив, як своєю присутністю. І не тільки серед широких верств суспільства, а й у світі науки. Миттю з'явилися бестселери, сповнені якнайбезпідставніших глупств, які видавано за розв'язання загадки. Прочитавши, що те звуть уже "ascension" або "assumption" , я, подібно до доктора Крева, боявся, що постане дешева й вельми характерна для духу доби легенда про ГОЛЕМ А. Наше рішення полишити МІТ і шукати роботу в інших університетах значною мірою пояснювалося прагненням відсунутися від такої легенди. Однак ми помилилися. Легенда про ГОЛЕМА не постала. Найімовірніше, цього ніхто не хотів. Вона нікому не була потрібна ні як засторога, ні як надія. Світ пішов далі, борюкаючись із власною буденністю, несподівано швидко забувши історичний прецедент, як на Землі об'явилась істота, що не була людиною й розповідала нам про себе й про нас. Серед таких різних фахівців, як математики і психіатри, я не раз натрапляв на думку, ніби замовчування, отже, й повне забуття ГОЛЕМА було своєрідною захисною реакцією суспільства перед чужим велетенським тілом, з яким не можна було примиритись. Мабуть, лише жменька людей пережила розлуку з ГОЛЕМОМ як тяжку втрату, непоправне відлучення, навіть інтелектуальне сирітство. З Кревом я про це не говорив, але певен, що він відчував те саме. Раптом немов загасло велике сонце, що сліпило нам очі своїм світлом, і ми, відчуваючи все дужчий холод і морок, усвідомили порожнечу дальшого існування.