Розважання над Гоголевою спадщиною, як і над впливами його літературної творчості, не обмежуються до цих чисто формальних уваг і спостережень. Оскільки в нашій літературі впливів Гоголевої творчості, хіба, може, за винятком " Тараса Бульби", майже не можна помітити, оскільки в літературі російській і на долі імперії Російської – взагалі, вплив той заважив надто тяжко і, кінець кінців, – згубно. І самого Гоголя, і його творчість – Росія (Петербург, а за ним Москва) сприйняли цілком поважно, як геніальні твори геніального "росіянина", причім те останнє бралося як синім "русского", москаля, а не як історією вироблений тип мешканця імперії, соціологічний продукт тривання тієї імперії (ілюзія, що продовжується досі і набирає зловісних ціх (рис) у намаганнях адміністративного роблення т. зв. совєтського народу чи навіть "нації").
До якої міри глибоке було те непорозуміння з Гоголем у росіян, навіть сучасників, свідчить, напр., голосна полеміка такого чуйного критика і не менш чуйного всеросійського імперіаліста, як В. Бєлінський, який з приводу появи Гоголевого "Листування з приятелями" (книги, між іншим, досить "сковородинської", отже зв'язаної з українською літературною традицією), зовсім щиро обурювався її "реакційністю" і, мовляв, "зрадою" Гоголем свого попереднього шляху: сатирика, викривача темних сторін "Росії", поступовця і т. п. Таж Гоголь тієї "Росії" майже не знав, був царським стипендіатом, фактичним емігрантом і у відношенні до уряду був лояльний більш-менш так само, як кожен чужинець-фахівець"... "Обдурювали ми – щодо Гоголя – самих себе, обдурювали й його одночасно", – писав на схилі життя Сергій Аксаков, людина доброзичлива, мудра і, яко щирий слов'янофіл, до українців сердечна.
Не зупиняючись довше над значенням Гоголя в історії Росії і її культури, не аналізуючи самого вельми цікавого "комплексу Гоголя" в психіці "всеросійській", зупинимося лише на складнику в тім комплексі дуже характеристичному, а іменно "хлєстаковстві" (Хлєстаков – герой комедії "Ревізор", дрібний петербурзький урядовець, що, опинившись без грошей в повітовім місті імперської колонії, правдоподібно, на Україні, удає "ревізора з Петербурґа", обдурює місцеву адміністрацію і щасливо зникає ще перед здемаскуванням).
Не міг того "хлєстаковства" уникнути й сам творець Хлєстакова: більшу частину свого життя мусів Гоголь трагічно удавати росіянина, патетичного патріота імперії (механіки якої не міг не знати) і одного з фундаторів її літератури. З певним упрощенням можна б сказати, що, переїхавши до Петербурґа, Гоголь якби автоматично робиться Хлєстаковим, і то з цілою свідомістю того фальшивого положення. Сам він колись признався (з приводу видання "Листування до приятелів"): "в книжці тій стільки підпустив Хлєстакова, що не маю відваги до неї заглянути". І, справді, "Листування" те, повне наївних і нуднавих моралізувань під адресою всіх станів і фахів імперії, свідчило про повний заник такого адже ж живого почуття комічного у Гоголя, що тут прийняв на себе чисто хлєстаковську роль якогось директора морального департаменту при міністерстві внутрішніх справ... Подекуди "хлєстаковський" характер мала майже анекдотична професура в Петербурзькім університеті, для якої бракувало йому передовсім ерудиції. Зрештою, Гоголь сам любив повторювати, що він "позбувався своїх власних вад, наділяючи ними своїх героїв".
Почуття постійної зв'язаності фальшивою роллю російського патріота (5) і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені твори й відповідно хворобливі образи. Звідціль родовід і "зайвих людей", і "принижених і ображених". Звідси пішли і православний месіянізм, і православний нірванізм, і "справжня російськість" (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: "истинно русский"?), і погорда до європейських чужоземців, і зневага "гнилої Європи, і гасла культурної автаркії ("самоти"), і догмат поліційної "єдності"... Словом, все те, що згодом буйним квітом розквітне у Достоєвського (частинно у Л. Толстого) і у незчисленних епігонів, що становитиме зміст і догматику російської літератури й російської культури.
Заклавши мимоволі підвалини під "велику" російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив передовсім сонячно-аполлінійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державністю замордованої, душі. Це Гоголь підмінував російську літературу елементами розкладу й вибуховості, привидами й страховищами, які прийшлося геть пізніше побачити нам на власні очі. Але й сам Гоголь, пишучи свій "Заповіт" (в один з моментів очікування смерті р. 1845), з несамовитою прозорливістю передбачав наслідки впливу своєї творчості. Якийсь жахливий зойк вириваєть йому з уст:
"Співгромадяни – (прикметно, що він уживає тут національ-нейтрального звернення)! – Страшно!.. Завмирає з жаху душа моя... Стогне, конаючи, ціла істота моя і стрясається, бачучи потворні парости й плоди, яких насіння сіяли ми за життя, не домислюючись і не передчуваючи, що ж то за жахіття з них повиростає... Співгромадяни! – не знаю і не вмію, як вас називати в цю годину..."
А перед тим кінцевим зверненням читаємо слова, які точно окреслюють свідомість передсмертного ясновидіння:
"Страшний є м о р о к душі, чому ж бачимо його допіру тоді, коли нещадна смерть стоїть перед очима."
Він ще шість літ, зі спаралізованою волею до творчості, чекатиме, аж та с м е р т ь прийде, але, не дочекавшись, Гоголь, якимсь надлюдським зусиллям власної волі, сам собі накаже п е р е с т а т и ж и т и : перерве зв'язок з людьми, перестане приймати їжу, не відповідатиме на запити, ляже, повернувшись обличчям до стіни, і, властиво, з м у с и т ь себе вмерти. В чужій і страшній Москві, в помешканні свого фактичного урядового наглядача...
***
"Жоден політик світу ані жоден політичний письменник не зробив в політиці стільки, скільки Гоголь", – то слова одного з небагатьох росіян, що найглибше відчув і зрозумів справжню істоту Гоголя. То сказав правдивий виразник свого народу – тонкий філософ-публіцист Василь Розанов, для якого Гоголь ніколи не був ані "своїм", ані "русским".