Та тут же й виникає яскрава різниця поміж синами двох сусідніх народів, синами, що не знаходили собі місця на Батьківщинах. Конрад-Коженьовський, син чинного повстанця, згодом засланця, мав свіжий спогад збройної боротьби, стратив на російськім засланні матір – отже н е н а в и д і в Росію, і то так, що цю ненависть заховав (зберіг), бувши вже заслуженим громадянином Британської імперії і визначним англійським письменником, – аж до смерті. В Гоголі ж жила "малоросійська ідилія", міф Росії-царства, понаднаціональної імперії необмежених обріїв і необмежених можливостей... Що за простір для вимріяних ним велетенських чинів і подвигів, хоч ближче й неокреслених і досить імлистих для самого мрійника!
Корабель, що ним плив Гоголь, спіткала в Німецькім морі буря. І це переживання, видно, притупило гостроту петербурзьких розчарувань, бо вже 22 вересня Гоголь з Любека повертається до страшного міста Петра І і потім вже ніколи про свою морську подорож не згадує, як і про те, щ'о ту втечу-подорож спричинило. Твердий шлях "капітана" Коженьовського, що допровадив його до світової слави письменника світової імперії. – не був суджений слабовольному і анемічному нащадкові "славних прадідів". Отрута Петербурґа, міста туманів і примар, міста підступної "імітації Європи" – вже зробила свос. Втеча була відрухом скорше фізіологічним, ніж психічним, а не моральною реакцією сина Петербурґом поневоленої Батьківщини. Тортурований духовою пусткою і пекучим сумом за рідним краєм, Гоголь ще вперто намагається знайти в столиці точку опертя. Ще шукає в ній ідеальної "Росії", як природного продовження "Русії", і, чим більш не знаходить, тим пекучіш згадує Україну. Так зроджуються "Вечори на хуторі біля Диканьки" й інші "українські" речі, як наркоз для самого себе і як екзотичний відскок для літературної кар’єри – одночасно... Ш і с т ь літ тривали ті пошукування і намагання. Шість літ, впродовж яких він зазнав різних професій: від невдалого урядовця в досить неприємнім (фактично – поліційнім) департаменті аж до невдалого професора університету. Приходить і знайомство з Пушкіним, і з майбутнім добродієм Шевченка — В. Жуковським, і з так званим вищим світом. Нарешті, з’являється давгоочікувана слава – слава автора "Ревізора", справжня, "всеросійська"... Здавало-б – мету осягнено. Але якою ж ціною!
І от 6 червня р. 1836 Гоголь, затруєний, розбитий, зламаний і як би напівживий духово, шукаючи вже не уявної "Росії" і не реальної "Малоросії", а "б а т ь к і в щ и н и д у ш і ", опиняється за кордоном.
"Я народився тут, – пише В. Жуковському з Риму, – Росія, Петербурґ, сніг, падлюки, департамент, професура, театр – все то мені лише снилося".
IV
Повелося думати, що Гоголь нібито безвладно котився похилою площею відступництва до моральної (національної), а, кінець кінців, і фізичної смерті.
Це не зовсім відповідає дійсності.
"Легенда Петербурґа" мала для тодішнього українця певні точки опертя. Культуртрегерський шлях на Московщину-Росію мав за собою кількавікову традицію, поглиблену за Петра І, Прокоповича, згодом Розумовських, Безбородьків... Не затримуючись довше над "соціологічним" обличчям сучасного Гоголеві Петербурґа, зациту уривок з листа Євгена Гребінки (до М. Новицького) з 1834 р.: "Петербурґ – то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті – повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко un homme d’tsprit ("людина духовна"). Додаймо, що того ж року студенти Воєнно-Медичної Академії в мурах своєї школи виставляли "Наталку Полтавку". Таких парадоксів можна навести більше. І вони становлять, власне, ті пункти опертя, на яких колеги й сучасники Гоголя могли будувати петербурзькі легенди.
З другого боку, в життєписі Гоголя зовсім не бракує моментів (опріч втечі морем р. 1829) протесту, обурення, обудження національного сумління, і то в формі недвозначній. По "Вечорах на хуторі" він все збирається писати "Історію нашої єдиної, нашої нещасної України" (лист з 9 листопада р. 1833 до Михайла Максимовича, де м. ін. додає: "Якби Ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені змордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!"). В листах до матері домагається, опріч національного убрання, також пісень (лист 22.XI.1833), так само, як і до Максимовича: "Не можу жити без пісні. Не маєте поняття, що то за мука".
Взагалі листи Гоголя до Максимовича, до "милого земляка, що живе в атмосфері старих часів", вражають, серед загального листування Гоголя, винятковою у нього, людини скритої й обережної, – щирістю. Видно, що з Максимовичем він не мав жодних таємниць, якщо 2 липня 1833 р. пише до нього так: "Жалкую, що Ви нездужаєте. Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!.." Мрії про університетську кафедру в Києві (пізніш Максимович став там ректором) раз у раз повертаються на сторінки листів: "Уяви собі, я теж так думаю: туди, туди! до Києва, до старого прекрасного Киє! Він – наш, а не їх, – правда? Там, довкола нього, відбувалися події нашо минулого" (лист з грудня 1833 р.)... Та вже в наступнім році, після номінації на професора-ад'юнкта Загальної Історії Петербурзького університету, той запал Гоголя вщухає: "Хоч як гірко душа сумує Україною, треба, одначе, упокоритися, упокоритися без нарікань" (лист з 14 серпня 1834 р.). Розголос, здобутий "Вечорами на хуторі", нові знайомства, праця над новою книгою "Миргород", врешті посада в університеті – все це вимагало часу і енергії. В листі, писанім по довшій перерві (22 березня 1835 р.), про кафедру в Києві вже не згадано. Лист той, витриманий в якімсь істерично-жартівливим тоні, розпочинає словами знаної пісні: "Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові!" І далі: "Присяйбіг, страшенно одійшли ми від нашої традиційної натури. В жоден спосіб не спроможні ми – а собливо Ти – навчитися дивитись на життя, як на пригоду, як дивився колись на нього Козак. Чи Ти пробував коли встати рано з ліжка, і, в самій сорочці тільки, всмалити гопака? Чудова є єдина річ на світі: пляшка доброго вина..."