Анна не посміла умовляти гнома. Вона розуміла: гном тепер у такому відчаї, що справді неспроможний перейматись її клопотами. У неї розбито любов. Але що це важить проти страхітливої загрози обернутись на камінно-тверду дрібку в голові негідника!
Анна подумки сказала гномові: "Засни, мій бідолашний! Якось я вже впораюся самотужки. Ти тільки покладись на мене!"
Петер на жодній перерві не заговорив з Анною. На радість Гер-манові. Герман зрозумів усе хибно. Він думав, що то Анна не хоче розмовляти з Петером.
Опівдні в роздягальні Герман сказав Акні:
— Якщо ти відтепер більше не ходитимеш після школи до Петера, то можеш щодня приходити до мене!
— Може, й приходитиму,— промимрила Анна — Побачу — На більшу люб'язність вона не спромоглася. Та Германові було й цього досить. Він так зрадів, що аж зашарівся^
І Анна зраділа. Вона подумала: "Йому здається, що я його люблю? То й добре! Це ж те, що треба!"
Коли Анна вийшла зі школи, Герман пішов з нею на ріг вулиці.
— Почекаю з тобою на твою маму,— сказав він.
Анна не прогнала Германа. Адже нудно стовбичити самій на розі вулиці.
Альма й собі пристала до їхнього товариства.
— Агей! — гукнула вона.-1 я з вами! Ви ж мої друзі — А тоді сказала до Германа: — Слухай, моя мама дозволила мені, щоб я сьогодні привела тебе до нас. Можна разом робити домашнє завдання. Та й узагалі, вдвох веселіше, ніж самому!
Видно було, що Германові не бозна-як сподобалася Альмина пропозиція, але він і не заперечував. Аж ось з'явилася машина Анни-ної мами й зупинилася на протилежному боці. Анна перебігла вулицю й сіла до мами в авто. Вона махала Германові рукою, аж поки мама не завернула за ріг наступної вулиці. "Махати рукою на прощання — то знак прихильності,— думала Анна,— а прихильність схожа на любов!" Анна була задоволена з себе. Ще б пак! Вона ж сьогодні так поводилася з Германом, що гномові анітрохи не загрожувала небезпека зморщитись і зсохнутися!
— Ну, що Петер? — заклопотано спитала мама.
— Він зі мною не розмовляє,— відповіла Анна.
— От бовдур! — промурмотіла мама.
Анна кивнула головою.
— А втім,— сказала мама,— раніше чи пізніше таке мало статися й без гнома, й без Германа. Ревнивці завжди знайдуть причину для ревнощів, навіть якщо причини насправді не існує.
Анна подумала: "Може, й так, тільки я не можу закрити свою любов до Петера, як водогінний кран! А Пауль, а старші Петерові сестри, а немовлятко, а Петерові батько й мама! Я ж їх усіх любила, мені і їх не бачити ніколи — дуже гірко!"
І мама, наче прочитавши Аннині думки, промурмотіла:
— Так, так — це горе!
У маминому помешканні Анна спершу зробила домашнє завдання, тоді допомогла мамі натоптати стареньким одягом цілий лантух — для потреб Червоного Хреста. А потім вони з мамою протирали кахлі у ванній кімнаті, і мама сказала Анні:
— А що, якби ти написала Петерові листа?
— Що ж йому писати, як про гнома я розповісти не можу?
— Можна пояснити все, й не згадуючи про гнома,— сказала мама. Вона вкинула губку у відро, витерла руки й додала: — І ми це зробимо! Писати листи я завжди була мастак!
Мама подалася до кімнати, зняла з полиці друкарську машинку, поставила на стіл, сіла за машинку, заклала в неї аркуш рожевого паперу й надрукувала: ЛЮБИЙ ПЕТЕРЕ! Тоді зняла з клавішів машинки два вказівні пальці, якими друкувала, піднесла їх до губів і заходилася гризти нігті. Анна сіла коло мами й стала очікувати. Читати надрукований текст вона не наважувалася. Боялася, що завадить мамі складати листа.
Мама відняла вказівні пальці обох рук від рота й знов поклала на клавіші друкарської машинки. Затамувавши подих, Анна стежила за літерами, що їх вибивала на рожевому папері друкарська машинка:
Ти мене не розумієш, тож поясню тобі все в листі, річ ось у чім. "Ну, це я й сама придумала б,— міркувала Анна — Але що далі?" Мама друкувала:
Герман дуже до мене прихильний. Відтоді, як я це знаю, я почуваю, що мушу бути до нього привітна. Адже, крім мене, з ним ніхто не дружить. А кожна людина потребує когось, хто добрий до неї. Без цього Герман зробиться ще гіршим комедіантом, ніж він є. але це не має аж нічого спільного з моєю великою любов'ю до тебе. А як ти мені не віриш, то тоді ти грандіозний дурбас, не вартий моєї великої любові.
Мама вийняла рожевий аркуш з машинки.
— А не можна викинути останнє речення? — спитала Анна.
— Навіщо? — Мама похитала головою — Останнє речення найкраще. Повір!
Мама вклала Анні в руку авторучку.
— Підпиши — сказала вона. Анна завагалася.
— Викиньмо хоч "грандіозного дурбаса",— попросила вона. Але мама знов похитала головою.
— Адже він таки добрячий дурбас,— наполягала вона.— Треба ж казати правду! Якщо я викину "дурбаса", то це буде не лист, а прохання. А ти ж не прохачка, правда?
— Ні, не прохачка,— сказала Анна, струснула авторучку й підписала під надрукованим текстом:
Щиро вітаю. Твоя Анна.
Мама вклала листа в рожевий конверт.
Вона написала на конверті Петерову адресу. А тоді вони з Ан-ною понесли листа на пошту. Перше ніж укинути листа в поштову скриньку, Анна ніжно поцілувала рожевий конверт.
ДРУГОГО ДНЯ В ШКОЛІ...
Другого дня в школі Петер, як і напередодні, не озвався до Анни жодним словом.
Анна подумала: "Зрозуміло! Він ще не одержав листа. Поштар принесе його сьогодні до полудня. А прочитає Петер його аж опівдні!"
Під час великої перерви на подвір'ї до Анни підійшла Альма.
— Слухай, Анно,— сказала вона,— приходь сьогодні після уроків до мене. І Герман прийде. У мене люксовий ляльковий театр. Двоє гратимуть ролі, а хтось один буде за глядача.
Та Анна не мала часу на ляльковий театр. Вона мусила піти з мамою до зубного лікаря. У мами зробилася велика дірка в правому нижньому кутньому зубі. А мама нестямно боялася зубника. Без Анни вона так би й не пішла до нього. Просто з-під лікаревого кабінету втекла б і поїхала назад додому! Отож Анні довелося згаяти цілий пополудень на зубного. Ні-ні, він не свердлив увесь той час своєю бормашиною у мами в зубі! Але спершу мама довго тремтіла від страху на саму думку про зубного. Анні ж довелося її умовляти. Тоді поїхали до лікаря. На таксі.
— Я так нервуюся,— сказала мама,— що не зможу вести авто. Ще поїду на перехресті на червоне світло і вженуся в першу-ліпшу ліхтарню!