— Здорові були, з ласки Божої!
Тоді враз надягнув ковпачка, шаснув назад у вухо й зник.
Тато поплентав до кухонного столу й бемцнувся на стілець. Мама сіла коло нього.
"Схоже на те, що в них таки справді здали нерви,— подумала Анна— А надто ж у татка. У нього обличчя стало біле як перший сніг!"
— Ну-ну, без паніки! — сказав гном.— Якщо я не вмер, побачивши цих двох здоровенних слабаків, то й вони якось уже та витримають мій вигляд!
Добрих півгодини тато й мама безмовно сиділи одне біля одного. Анна вмостилася навпроти й чекала. Гном давно заснув. Мама перша віднайшла мову. Вона прокашлялась і сказала:
— Мабуть, доведеться нам із цим жити. Тоді й тато прокашлявся й мовив:
— Тільки як мені це вдасться, я не знаю!
— Та годі вам удавати нещасних! — вигукнула Анна — Ви ж уже мало не рік живете поряд із цим гномом! Тільки не знали про те!
-1 правда,— сказала мама.
— Та він більше й не вилазитиме з мого вуха,— запевнила Анна-Бо це його занадто виснажує. Зараз він показався вам, тільки щоб ви мені повірили.
— Чи, крім нас, хтось про це знає? — спитав татко.
— Ніхто,— запевнила Анна.
-1 Петер не знає? — допитувався татко.
— Ні, й він — ні! — сказала Анна — І я про це не скажу більш ні однісінькій живій душі!
Тато полегшено зітхнув. Незважаючи на свій подвійний любовний клопіт, Анна всміхнулася. Вона цмокнула тата в щоку. І маму також поцілувала в щоку.
— Не таке воно вже й страшне,— прошепотіла вона при тім.
На мить Анна видалася сама собі досить дорослою і дужою. "Оці двоє сидять такі, неначе в них вимерла вся родина, а тим часом до неї всього-на-всього додався один гном!"
ЯКУ НАЙМЕНШУ ЛЮБОВ ЩЕ МОЖНА ВВАЖАТИ ЛЮБОВ'Ю?
Яку найменшу любов ще можна вважати любов'ю? Уранці в понеділок Анна цього так і не знала, дарма що в неділю без краю обговорювала це питання з татом і мамою.
Мама вважала, що Анні взагалі нема чого сушити собі над тим голову.
— Адже ти так, чи інак, а любиш Германа,— розтлумачувала вона— Ти перевідувала його вдома, була з ним у кіно. І ти турбуєшся, думаєш про нього. Мабуть, це ж таки якась любов!
Анна заперечувала:
— Он і гном турбується й думає про Германа!
— Та й це ж сюди! — доводила мама — Врешті-решт гном прижився в твоєму мозку. А те, що прижилося в тобі,— то ж ти!
А татко розв'язував проблему зовсім легко.
Він казав: Анна — добра людина. А всі добрі люди так чи інак люблять інших людей. А що Герман належить до "інших людей", то, виходить, Анна так чи інак його любить. Навіть якщо того й не помічає.
Анну це не задовольняло. Оте "так чи інак" не давало їй спокою. Чи досить буде того "так чи інак", щоб гном не зморщився й не зсох-ся? Вона не мала певності. Проте вона вже не почувалася такою сплакано-нещасною, як у суботу. Те, що тато й мама тепер усе знають, додавало їй снаги. У неї в душі знов зажевріла надія, що все ще може владнатися.
У це вірив і татко.
У понеділок уранці він сказав Анні:
— Ось побачиш, Петер, мабуть, на тебе вже не гнівається. Хто любить, той просто не зможе довго гніватися.
А коли Анна вже вирушала до школи, татко сказав їй на прощання:
— Може, він узагалі й не думав на тебе гніватись? Може, то його сестра все перебільшила!
Та, на жаль, Петерова сестра не перебільшила. Коли Анна зайшла до класу, Петер уже був там. Він стояв серед гурту дітей, які розповідали йому, що нового сталося в школі, поки його не було.
Анна сіла на своє місце. її серце билося прискорено. Попереду, навскоси від неї, викладав із ранця своє шкільне причандалля Герман. Він обернувся до Анни.
— Слухай,— сказав він,— моя мама запрошує тебе наступної суботи в кіно. Кінотеатр — у центрі міста і фільм — супер! Найсвіжіша новинка!
"Авжеж! — подумала Анна.— До найкращого кінотеатру! На найкращий фільм! Не була б то твоя мама!"
Але щоб догодити гномові, вона привітно усміхнулася до Германа й пробелькотіла:
— Шик! Я дуже рада!
Задзеленчав дзвоник. Діти, що скупчились навколо Петера, сипнули до своїх парт, а Петер кинувся вперед, до вчительського столу, й підбіг до вчительки. Анна почула, як він сказав:
— Будь ласка, пані вчителько, я більше не хочу сидіти з Анною. Можна мені пересісти? Байдуже, до кого.
— Про це не може бути й мови,— відповіла вчителька — Не буду я через кожні кілька тижнів улаштовувати пересідання. Тобі ж край хотілося сидіти саме біля Анни! Крім того, за кілька тижнів починаються канікули. Тож витримай уже кілька тижнів коло Анни. А після канікул, у новому навчальному році, підшукаєш собі інше місце.
Обличчя Петерове аж скривилося від люті, коли він сів біля Анни.
— Це підло! — прошепотіла Анна. Петер навіть не глянув на неї.
— Я ж тобі нічого поганого не зробила,— прошепотіла Анна. Петер так само вперто дивився вперед на класну дошку.
— Чому ти відразу повірив усьому, що тобі набалакав Міхі? — прошепотіла Анна.
Петер, так само дивлячись уперед на дошку, просичав:
— Бо то правда! Всі це кажуть! Чи, може, ти у нього вдома не була? І в кіно з ним не ходила, га?
Анна зраділа, коли вчителька подивилася на Петера й гукнула:
— Петере, увага! Годі балачок! Розмови — під час перерви! Ми тут не в кав'ярні!
Анна подумала: "Ніколи в житті я не зможу нічого пояснити Петерові, не згадавши про гнома. Слухай-но, гноме, чого мені не можна просто взяти й розповісти Петерові про тебе?"
— Ой, роби, що хочеш! — сказав гном кволим голоском — Я вже ситий усім цим по зав'язку! Я більше не даватиму тобі ніяких порад. Не можу! Своя сорочка кожному ближча до тіла. Мене страх з'їдає, що доведеться опинитись у голові якогось ледаща. Ні про що інше мені взагалі несила думати! — Гном захлипав: — Прикро, Анно, але я нічого не вдію. Краще засну оце й колись, може, прокинуся нещасною засохлою, зморщеною дрібочкою. Бувай, Анно!
Анна й сама трохи не розридалася з великого жалю до бідолахи гнома. Проте зціпила зуби й мужньо проковтнула сльози. А сама подумала: "Якби Петер хоч одненький раз побачив гнома, тоді б він мені повірив! І полюбив би мене знов!"
— Тільки не думай, що я ще хоч раз вилізу,— захлипав гном — Адже
14*
211
це щоразу призводило до біди! Сказано: ніколи не чини супроти власної природи! І це свята правда! Матиму добру науку на майбутнє, я її довіку пам'ятатиму. Розповідай про мене, кому заманеться. Хоч і всьому класові з учителькою вкупі! Але не сподівайся, що я тобі правитиму за речовий доказ!