А ще мовлять, немовби душі ті стогнуть жалісливо на русалчині дні. Літають вони над колосистими нивами, прозоро-невидимі, ляпають у долоні, гойдаються на вітах.
А Рута вже наспівує про тих русалочок і про ту ковалівну згадує:
— Ой там русалка Гаїна гуляла, Женчуг-намисто на собі рвала…
— А цур їй, доню, не згадуй тії нещасної Гайки при хаті! Не накликай її до нас… Біда ходить її слідами…
Ім'я Гайки знову нагадувало її Нерадця. Слава богам, пішла вона вчасно від нього — згубив би, клятий, і душу її. А так — жива душа її. Радіє щастю доччиному. Бач, дочекалася! Князь… зятя їй доброго дав… Не забув, значить. Згадав… її, Любину, згадав… Гей-гей, не шкодує вона ні за чим… Тоді була щасливою. Може, й він був нею ощасливлений. Може, його ніхто так щиро не кохав, як вона, проста дівчина… усім серцем… усім єством своїм…
Любина стала поратися в хаті.
Сухою шерхлою долонею потай змахувала сльозу зі щоки. Стиснула міцно, до болю в зубах, свої уста. Щоб не вирвалося з них ані звука, ані зітхання. То все її, то єдине її, потаємне… Вона і дочці того ніколи не скаже… Ніколи!.. Таки ж і в неї була краплина жіночого щастя. Хай боги пошлють його побільше її дитині…
Не довелося дружинникам Мономаховим довго розкошувати на зелених Васильківських левадах. Із Чернігова примчав гонець: Олег
Гориславич привів половців під Чернігів. Не хоче більше сидіти в далекій Тьмуторокані, жадає забрати стіл отця свого, Святослава, а Мономаха вигнати. З тим Гориславичем прийшли хан Ітларь, і хан Китан, і грецький цісаревич Девгеневич, котрий називає себе сином царя Романа Діогена…
Помчав Мономах із дружиною своєю до Чернігова. Тільки курява услід чорними стовпищами ставала. А вже під Черніговом стояли іниї стовпи — із диму. Сизий їдучий дим зависав над усім обрієм задеснянським, над високими піщаними пагорбами, де стояв дитинець града — острог. Біля градських воріт сіріла земля — як вороння, обсіли її тисячні зграї половців.
Мономах розумів, що чернігівці чекають його підмоги.
Вночі дружина Мономаха переправилась через Десну, і гонець провів її підземним переходом у місто. Градяни не спали. Чекали на князя. Борис, що лишався на княжому дворі з малою дружиною, оповів про несподівану навалу. Щодня половці брали приступом вали Чернігова по п'ять разів. Хмари коротких стріл з підпаленими віхтями із коноплі вогненною зливою осипались на солом'яні та дерев'яні дахи будівель. Місто горіло. Не було жодної неспаленої вулиці. Олег Гориславич прислав свого посла — половчина Козла Сотановича.
У гридниці запалили свічі. Мономах втомлено сів на лавицю. Тіло його ще тремтіло від нічного переходу по підземеллю.
На порозі тихо постав гонець. Низькорослий, кучматий, зіркоокий, з крутими вилицями на бронзово-темному обличчі, з рідкою гострою борідкою. Широкі полотняні ногавки волочилися по землі. На ногах — шкіряні постоли із загнутими догори носками.
— Чого хоче князь Олег і його половецькі поспішителі? — суворо насупив брови Мономах до посла.
Козл Сотанович відповідати не поспішав. Склав на грудях смагло-темні жилисті руки з рожево-білими продовгуватими лунками нігтів. Уклонився ґречно. На його плечах колихнулось чорне шовкове корзно.[82]
— Мій хан Ітларь, всі інші хани і їхній друг коназ Олег шлють тобі уклін.
Мономах засовався на лавиці.
— Бачу, який той уклін! Град уже повністю спалили!
Борис нетерпляче засопів носом, але змовчав. Мономах жував кінчик вуса.
— Мій хан Ітларь знає, що в тебе, князю, служать його люди — Слав'ята і Борис. І ще інші люди є, і половчинів багато є. Він за те має на тебе гнів.
Князь Володимир випустив кінчик вуса з уст. Сердито заворушились жовна.
— У хана Ітларя і в інших ханів тисячі руських бранців. Передай: я ще більший гнів, маю на них!
Козл Сотанович тільки прижмурив вузькі очі. Від того вони перетворились в щілини.
— Хан Ітларь, і хан Китан, і їхній друг руський коназ Олег справедливо кажуть тобі: не по праву сидиш у Чернігові. Іди геть звідси. Се вотчина Олега Святославича. По роду.
— Тоді, — Мономах засміявся, — я піду у свою отчину по роду, в землю свого вітця — Переяславщину. Буду сусідом твоїх ханів, Козле. Буду воювати половецький Степ. Згода?
— Не будеш воювати. Мої хани тебе поб'ють. Ти один.
— Мені поможе великий князь Святополк, брат мій.
— Не поможе, — співчутливо зітхнув посол. — Святополк нині наш родак. У жони взяв дочку великого Тугоркана — Тотуру.
— Тугоркана? — аж підскочив Мономах.
Половчин задоволено вклонився. Борис прошепотів на вухо князеві:
— Святополк на тому замирився із Тугорканом. Тепер вони відступились від Торчеська і Триполя.
Мономах поклав свої втомлені жилаві руки на стіл. Хмурив у роздумі чоло. Козл Сотанович усміхнувся.
— Князь Мономах також може на тому замиритись із моїми ханами. Дати Ітларю в жони свою дочку — і буде ряд. А за кривду коназа Олега віддати йому Чернігів. Не по закону тримаєш. Коли ж не хочеш на тому замиритись, візьмемо своє право силою.
— Чекай же, клятий лукавцю! — розгубився князь Володимир. — Віддам я Олегу Чернігів. Хай буде так. Хай буде так. Але… дочки у мене немає для хана! Старша, Євфімія, — жона угорського короля Коломана. Менша, Марія, — жона грецького царевича Леона Діогена. А більше немає дочок…
Козл Сотанович тихо блиснув білозубою посмішкою.
— Тцьо! прицмокнув язиком. — Не буде тоді миру між нами. Буде війна. Вели-и-кий розор землі руської буде… Думай!..
Володимир Мономах збагнув: знають же, кляті злокознивці, що він не має дочки, тому й придумали таку вимогу. Бо їм треба отой розор… треба пограбувати землю руську… Великий ясир узяти!.. Обличчя князя взялося бурими плямами. Правда землі руської і заповідь діда Ярослава на боці Гориславича. Мономах тримав за собою по правді вотчину свою — Переяславщину, і не по правді вотчину Олегову — Чернігівщину…
Сказав же, помираючи, Ярослав: віддаю стіл свій у Києві старшому сину Ізяславу, а Святославу даю Чернігів, а Всеволоду — Переяслав, а Ігорю — Володимир, а Вячеславу — Смоленськ… І кожен хай не переступить межі брата свого…
А він, онук Ярославів, з допомогою свого вітця Всеволода, виходить, переступив сю заповідь. Тепер правда мусить восторжествувати. Чи силою половецькою, чи доброю його волею. Краще піде сам у свою сплюндровану половцями Переяславщину. Йому хвала буде. Виженуть — ганьба буде… Що ж… краще йти добровільно… Але тепер доконають його там. Отсей хан Ітларь і доконає. Не дав, скаже, дочки своєї, не захотів поріднитися із ним, як те зробив Святополк…