Через бор, через бор, через темні ліси
Сірі гусоньки летіли, між собою говорили…
Любина то посміхалась дивній мові отих гусей, то разом з дочкою ніби ходила топтаною стежиною довкола якогось терема, то наслухала пісню молодців, то потерпала за пастуха, котрий згубив свої волики, граючи на дуді…
Інколи дівчина замовкала. Зводила докупи тонкі шнурочки брів над каренятами. Смуток якийсь западав у них.
— Ма, а чому я Княжа?
— Бо і є — княжа. Ми всі тут, у граді, княжі люди.
— А Рута? Чому Рута?
— Бо, як зіллячко, гарна! Око веселиш людям. Дівчина осміхалась. І через кілька часу виводила срібним голосочком:
Посію я руту над ставком-ставочком.
А виросте рута — сплету у віночки.
Пущу я на хвильку, хай долю шукають,
Молодого хлопця мені привертають…
Починалася нова Рутина пісня. Любина стежила, як в'ється-плететься посіяна рута, як вона сплітається у вінок, як і слова дочки сплітаються у пісню…
Ото тільки й радості в них.
Давно вже Любина покинула Красний двір Нерадця. Саме після смерті князя Всеволода по землі пройшла тяжка хворість — нежитовиця, яка перекосила половину людей. Дід і баба пішли у царство Пека. Нерадець метнувся десь у світи, повіявся до Мономаха. А Любина з Рутою пішла жити в батьківську хату. Покривлена вже, острішшя підперте стовпцями, стріха повгиналася, бо перегнили крокви… А все ж своя хата, і правда в ній своя… Змучена душа Любини відпочивала. Стільки літ згорювала в сльозах і приниженні. Жила, як жаба під колесом. Тепер надії знову виповнювали її. Дочка на порі, зять скоро об'явиться на господі. Заживуть вони, як люди…
В свою п'ятнадцяту весну Рута найбільше співала мрійливих пісень. Вони припали до серця Васильківським дівчатам, і вся околиця скоро дзвеніла її співанками. Саме тоді на Красному дворі об'явилася дружина з князем Володимиром Мономахом. Приїхав князь чернігівський на лови, кажуть. Та заодно вичистити онбари і комори від різного збіжжя, що княжі тіуни позбирали із данників-градян. А може, Мономах хотів зблизька розгледіти Київ? Може, очікував, що кияни покличуть його до себе?..
Знову біля терема буяли ігрища, хороводи. Дружина князева бенкетувала-тризнувала на радощах, що після половецького походу лишилась живою. Нерадець походжав серед дружинників, яко павич, що розпустив хвоста. Дружинники підносили йому вино у сріблом кованому турячому розі. А чернігівський посадник лиш губу копилив. Нагадують йому, який він був отут мізерний, у цьому Василькові? Він жадав тепер забути цей град і своє урядування в ньому. Не було тут у нього радості. І нікого з близьких не було. Забув і жону свою законну Любину. І дочку… Не питав і за матір… Зникли — то й зникли. Люди на те й з'являються на світ, аби потім зникнути безслідно з нього…
На другий день послужлива челядь привела на Красний двір Руту. Хай послухає князь дивні пісні сеї дівчини. Вона сама їх творить. Яко чародійниця! Може, і є вона якась волхвиня-кудесниця. Чорнобог часом і нині висіває своє сім'я і пускає своїх чад межи людьми — ворожбитів, чаклунів, чародійниць… Аби колотити людські душі в сумнівах, непевності, навіювати мрії про нездійсниме й недосяжне…. Рута з острахом оглядала зведені до неї голови дружинників. В їхніх зіницях ячіла колюча недовіра, в'їдливе кепкування. Пісні? Сама складає? Отеє смагляве худоноге дівча? А що іще придумали васильківці, аби потішити їх?..
Дівчина втупила очі в землю. Її пальці швидко перебирали кінчик темної коси. Босі ноги приминали м'який спориш. Як вона може співати для отсих масних і хмільних мармиз? Он хтось ікнув від переїдку, Другий розв'язував на череві пасок — не вміщалося все, з'їдене тут. Ще інший — догризав поросяче реберце. Чмакає, аж по бороді тече… Хіба він збагне ніжність пісні, що манить кудись у золоте надвечірнє небо, в далекий вирій, до недосяжної чистоти?
— Співай, Рутко, забавляй князя пресвітлого! — гуділи навколо неї двораки, облесно осміхались до Мономаха, що непорушно сидів на підібганих під себе ногах, тримав перед собою турячий ріг. Князь вдихав його бражний дух, м'яко мружив очі. Його золота серга в правому вусі тьмяво відсвічувалась, хитаючись у нетерплячому чеканні.
— Гей, Нерадцю, погано урядував у граді. Люди свого князя не слухають. Чия се дівка? — Мономах одхилив од себе турячий ріг, тицьнув ним у бік Рути.
Нерадець туго збрижив товсту шкіру на лобі, роздер зажирілі повіки над очицями.
— Не пригадую, князю. Тут їх щороку дозріває, яко суниць в лісі, оцих дівок. А я вже стільки літ на посадництві в Чернігові, дяка тобі довіку.
Хтось із челяді нахилився до Володимира.
— А се ж твоя Рута, князю. Княжа-Рута і прозивається. Любини тієї нещасної дочка. Ти ще Нерадцю її в жони віддав. Ай забув?
Нерадець тільки закліпав товстими повіками. Здивовано ворухнулись стрішки його брів. Мабуть, у його зболілому від марнослав'я серці ожила якась згадка.
Володимир Мономах здивовано глянув на свого поспішителя.
— Що ж ти, Нерадцю, не шанував свою жону, князем тобі дадену? — зупинив рукою свого посадника, який звівся було на ноги.
— Найбільше я тебе шаную, князю… — пробурмотів Нерадець. — Над усіх…
Мономах знову примружив свої медвяно-карі очі, погладив рукою бороду і сказав:
— Але, крім того, маєш шанувати моє жалування до тебе… і кревних моїх… Скільки тобі літ, Руто?
— П'ятнадцять, — тихо відповіла дівчина.
— Нареченого маєш? — Князь нахилився грудьми вперед. Роздивлявся Руту. Така ясність і тиха покора світилися в її обличчі.
— Не маю, князю. Бідні ми дуже. Хто хоче в бідноту влазити?
— О! — здивувався Мономах її старечій розсудливості. — Тоді вибирай сама собі жениха. Он скільки отроків і дружинників у мене. Приглянеться хто, буде по серцю, — бери. Придане — за мною.
Рута аж рота розкрила від несподіванки. Зі страхом оглянула князевих воїв, що валялись на траві після ситої трапези. Очі сині, очі голубі, сірі, карі, безбарвні… кололи її, сміялися й знущалися, обмацували її худеньке нужденне тіло, роздирали на ній благеньку полотняну сорочину. Ненько рідна, пощо ганьба їй така? Пощо отаке знущання? Не хоче вона нікого із цих гидотних пересичених мордиськ… Тікати звідси… Швидше тікати… Зганьбили життя матері, тепер і її хочуть зламати!..