— Бачу, не годен я бути ігуменом. Передаю тобі, Несторе, ігуменство… і патерицю.
Нестор швидко підійшов до Івана, обличчя його вблідло, аж випрозорилось.
Владико… пощо спішиш? Сам же велів кликати Святополка із Турова. Підпирав його. І тепер поможи. Важкі часи нині для Русі…
— Не можу, брате….
— І я не можу ігуменство прияти. Отець Феоктист, візьми клобук ігуменський… Неси його достойно… А я… я коло пергамену сяду. Візьму до рук писало… То мій уділ…
Ігумен Іван мовчки вклонився і вийшов за поріг. Тривожні мовчазні погляди проводжали його.
— Він ніколи не любив мене! Він завжди був про ти мене. А тепер бог надоумив його! — скипів Святополк. — Він ще у Новгороді проти мене ворохбу піднімав! О!..
— Князю… Ігумен Іван кликати тебе велів сюди. З його волі я тоді приїздив до тебе на Туровщину. Його вини перед тобою немає!
— Несіть Тугоркану коровай пшеничний на рушнику — беремо ханівну Тотуру собі в княгині. Хай буде мир із Степом… — врочисто підвівся боярин Поток.
Феоктист перехрестив Святополка.
— Денно і нощно буду за тебе благати бога. Да укріпить тебе в розмислі й силі. Кермувати землею Руською нині важко і наймудрішому… Печерська обитель за тобою, князю. Кермуй державно… Лиш не давай сили гречинам-ромейцям, яко сіє було раніше. На кафедри єпископські шли русичів — наша братія печерська тобі поможе. І скрізь, по всій землі руській, владики до тебе народ горнутимуть, молитвою щирою підпиратимуть і дійством. А зараз — візьми в наших монастирських онбарах хліб. Роздай людям у спалених селах. Полегши тягарі смердам. І бог заступиться за тебе, а люди — благословлять. Тоді й прийде час наструнити тятиву на ворогів ординських. Амінь.
Святополк розчулено припав до руки Феоктиста.
— Владико… Не забуду сіє. Братію твою жалуватиму.
— Бог воздасть тобі…
— Поставлю новий храм на пам'ять дня сьогоднішнього… і його святого… який се? Га?
— Сьогодні день святого Михайла…
— Буде храм Михайлівський…
Бояри-думці стали розходитись.
Простуючи до своїх Печер, Феоктист із Нестором заговорили про Івана.
— Шкода отця Івана. Чесну душу має. І для обителі нашої трудів не жалів, і для держави.
— Наука його нам залишиться. Учив же стояти вище від суєти, прозрівати будучину, а сам, бач, потонув у суєті…
— Не витерпів Святополчої мізерності. Важко сіє, брате.
— Ну, а нам пильнувати свою справу. Землю від чвар князівських берегти… А що половчанка жона — прийме християнську віру, і все тут.
Далі довго йшли мовчки, доки Феоктист не заговорив знову:
— Про що думаєш, брате Несторе?
— А про те, що тепер і нам треба по-іншому на світ дивитися. І мені також. Отець Іван віддав мені пергамен, літопис наш. Думаю собі, що то веле державна справа — літописання. Має навчати волостелів наших, та й нас. От, приміром, Святополк. Зі своїми туровцями тільки й радиться. Від інших смислених відділився. А пращур його, Володимир, той умів вислухати мудре слово і від чорних людей. Думцями своїми робив. От як того подільського кожум'яку і його сина, що печеніжина подолав перед валами Переяслава. І ще багато бають таке, що робили наші старі князі, як народом міцнили землю руську. Князям нашим нинішнім те все було б у науку…
Феоктист непомітно зітхав. Не рівнятися йому в тих розмислах із книжним Нестором. Древніх пергаменів не читав, у грецькому письмі не сильний. Ледве подолав житіє Бориса і Гліба, аби службу у храмі відслужити достойно. Мудро написав Нестор про смиренство молодих князів, що прияли смерть від руки старшого брата. Тепер усі владики повчають своє стадо, а надто свавільців можних, що бог велів слухати державців. За сіє буде їм даровано рай небесний, яко Борису і Глібу. Оте житіє Несторове — оружжа добре, що міць державну тримає. Тепер, може, й літописання Несторове стане таким.
— Мудрий єси, брате Несторе, — прорік. — Хай тобі бог помагає в тім ділі…
Осінь шелестіла сухими травами. На плечі обох чорноризців повільно спадало золоте й багряне листя кленів, осокорів, дубів. Вони розмірено долали відстань між лісистими пагорбами від Хрещатого яру, через Перевісище, до печерського узвишшя.
Червоно-пурпурове сонце вже продиралося крізь поріділі віти осіннього лісу, мостилося на чорних гіллях, як велетенське лелече гніздо, і, погойдавшись на них, скочувалось вниз, у гущавінь пущ. Уже чорноризці зійшли на вершину кам'янистого печерського узгір'я, коли червоне коло сонця почало котитись за небокрай. Хто зна, які мислі зринали в голові нового печерського ігумена Феоктиста, але Нестору щоразу коло сонця нагадувало Ярилів день, в душі спалахувала згадка про білого коня і його золотокосу вершницю. Інколи йому здавалося, що він бачить її на білому коні он там, на хмарі, що пливе до сонця. Прости його, боже!..
На монастирському подвір'ї стояв переполох. Металися по двору ченці, один одному щось шепотіли на вухо. Забачивши Феоктиста і Нестора, завмирали в шанобливому поклоні. Тут уже знали про свого нового пастиря. Пресвітер Сильвестр першим кинувся до Феоктиста й упав ниць.
— Владико! Не дай грішному рабу божому згризти свою душу! Дай мені пергамен отця Івана, владико. Уславлю тебе, отче, і твоє ігуменство достойно. І справедливого князя руського уславлю. Єсть він у нас! Має право по роду сидіти на київському столі. Замість недолужця сього…
Нестор аж остовпів. Сильвестр хоче забрати пергамен від нього, щоб спихнути Святополка і освятити знову чвари?
Феоктист мовчав. Що ж він так тяжко роздумує? Може, хитається? Може, тепер, ставши ігуменом, буде також дбати про власну славу?
Нарешті Феоктист зітхнув.
— Ти, брате Сильвестре, грамоті й книгам навчений, але не державній мудрості. Щоби хронограф державний писати, потрібно ще знати, для чого пишеш його. Кому він має прислужитись.
— Правді, лише правді!..
— Е-е, правда має два кінці. Один служить тобі, другий — загалові. Втямив? Іди до своєї келії, порозмислюй, брате… — Феоктист швидко зірвався в біг. Когось забачив. Нестор повернувся в той бік — отець Іван ішов до воріт. За ним простували мечники. Суворий, насуплений, незрушний їхній Іван. Але звідки сії мечники? Щось тут не так…
— Брате Іване, що се?.. — кидається Феоктист до нього. Двоє мечників перегородили йому шлях.