— Половецькі вежі треба спинити. Горить земля руська. Наші погости і двори на Пороссі гинуть, Скажи князеві: підемо зі своїми воями в Степ. Стара дружина Ізяслава, отця Святополка, зуміє спинити орду.
Чудин хмикнув. Зап'ястям руки провів попід широкою бородою, по-котячому примружив очі.
— Волі князевої не відаю.
— Клич князя на бесіду, — засопів Путята нетерпляче.
— Не можу кликати. Великий князь опочиває. — Крізь ще не зниклу м'якість у голосі боярина Чудина витикалися терняки.
Янь Вишатич зизооко блиснув спідлоба.
— Розбуди. Знатні київські боярове хощуть балакати з князем.
— Не можу. — Голос боярина Чудина уже відверто знущався над домаганнями зухвалих Вишатичів. Авжеж, недарма брати помирились між собою, умислили взяти князя в свої руки. Сіє він спостеріг відразу. Як давно колись Янь стояв поряд з Ізяславом, так і нині хочуть стати коло його сина.
— Тоді ми самі… — Путята рішуче підхопився й підскочив до дверей князевої ложниці. Розгонисто вдарив у них плечем.
— Князю! — заволав густим жрелом Путята. Але раптом розгублено озирнувся: — Де ж він? Чуєш, обаднику лукавий, тут немає князя! Де ж він опочиває?
Чудин подріботів до ложниці, заглянув у середину хоромини, насмішкувато зиркнув у лице Путяти.
— А князь… не жадає із вами бесідувати.
— Брешеш, яко пес! — Путята підхопив на свої дужі руки важку дубову лавицю, на якій вони щойно сиділи, і розмахнувся на Чудина. Янь з переляку затулив обличчя руками. Страшенний гуркіт, хряск, зойк здригнули гридницю. Коли він розплющив очі, побачив, що Путята виштовхував ногою з-під ліжка Чудина, верещав:
— Ану вилазь, дроб'язь вошива, все одно дістану, блощиця підстінная!
— Чудине, що тут коїться? А?.. О! Де ж ті половецькі посли? — Князь Святополк здивовано поглядав на погром у хоромині — на перевернутий ослін, прочинені двері до своєї ложниці, на вовтузню навколо свого ложа.
— Князю… я зараз… покличу… — белькотів з-під ліжка боярин Чудин. — Лишень прожени отсих татей. Убити хощуть мене!.. Не дають вилізти.
— Убити? Н-і-і! — заволав Путята. — Ми тебе, обаднику зрадливий, повісимо догори ногами, щоби князя нашого не дурив. Ми тебе по шматочках будемо різати і псів голодних годувати, аби лукавством своїм нашому князю очі не затуляв! Ми тебе догори ногами!..
— Догори ногами? О!.. — зареготав Святополк. — Сіє достойна кара лукавцю. А він що, брехав щось на мене?
— Ану вилазь, розкажи князеві! — нагнувся Путята до Чудина.
Боярин Чудин ніяково вибрався з-під ложа, став обтрушувати свою білу свиту, розчісувати пом'яту бороду. Лисина його блищала рожевістю, як повновидий місяць.
— Не пущає до тебе, князю, — вклонився боярин Янь. — А ми, Вишатичі, отцю твоєму Ізяславу вірно служили і тобі послужити бажаємо. Яко і весь древній рід наш, що від Добрині пішов.
— Читав про сіє, — погодився Святополк.
— Маєш обіпертися, князю, на великі роди боярські. Вірніших за Вишатичів тобі не знайти! Знай сіє, — високим голосом вів далі воєвода Янь. — А сії нові люди, котрі вештаються коло тебе, лиш про свою пельку дбають. Добриничі ж завжди служили задля честі князя.
— Та й себе не забували! — з-за князевої спини вихопився боярин Чудин. — Землі нагребли по всіх князівствах — і в Новгороді, і на Білоозері, тепер уже й на Пороссі погости ставлять…
— Дід мій Остромир мав подяку від князя за "євангеліє", то й надбав землі. І батій наш Вишата…
— Колись отець подарував мені Остромирове "євангеліє".
— Де ж воно? — в один голос скинулися обидва Вишатичі.
— Лишив у Новгороді, коли ворохба там піднялася і я до Турова пішов. То кознивий Мономах усе теє зробив, абись свого сина старшого — Мстислава — посадити в Новгороді. З Новгорода — певніший шлях у великі князі. Хе! Виперли мене тоді! — Князь Святополк осміхався зажурено. Князь кпинив над своєю невеселою минувшиною. Може, через те й став до браги прикладати вуста та вдавав із себе недолужця? А ось такі пиявки, як сей Чудин, і розпускають про нього плітки, аби самим кермувати князем.
Дивнії діла тих, котрі стоять при підніжжі володарів. Не збагнути їх простому уму.
— Посли від хана Тугоркана прибули до тебе, — боярин Чудин хотів будь-що покласти край розмові Вишатичів із князем.
— Клич, — обернувся Святополк до нього.
Чудин миттю привів до гридниці двох половчинів. У широких шкіряних ногавках[74] — матня аж мостини підмітала, в довгих полотняних сорочках зверху (із награбованого руського полотна), заплетене в тонкі косиці чорне жорстке волосся. Посли Тугоркана дивилися на присутніх погордливо.
— Хан жадає із новим князем руським укласти ряд, — заговорив один із них ламаною мовою. — Нехай князь віддасть нам нові пасовища поблизу Торчеська і Воїня. І ще нехай князь пришле тридцять тисяч коней і ще золота — сорок сороків гривен київських. І ще дів руських… І ще…
Святополк з подиву витягнув обличчя: жартують отсі смагляві плескатолиці степовики чи й справді домагаються пів-Переяславщини та багатств стільки?..
— Де боярин Поток? — стрепенувся Святополк. — Домагаються, га?.. — з острахом зиркав на Вишатичів.
— Я тут, князю… Я біжу! — Опасистий, розчервонілий туровець саме вкочувався у двері гридниці.
— Що має робити київський князь? А? Чув? І землі їм, і табуни коней, і гривни…
— Так-так, — підбирали губи на безволосих лицях степовики.
Поток чухав потилицю, сопів. Затим стенув плечима.
— Хіба київський князь данник половчинів?
— Не данник, Поток. Це певно! — Святополку сподобалися слова свого боярина.
— Тоді у поруб їх. Най знають про сіє, — одсапався нарешті Поток.
— Га? Будуть знати! — задоволено зареготав Святополк.
— Не можна у поруб, князю, — обережно підступив Янь Вишатич. — Тугоркан тоді збере усіх ханів і піде на Русь. Змете усі наші гради, потопче усі ниви. Смердів розорить.
— А що порадиш ти, Чудине?
— Е-е… великий князю, воно звичайно… е-е… як вирішить князь, так і буде.
— А ти на моєму місці що вчинив би? Га?
— Я? Не можу бути я на місці великого князя. Я маленький собі чоловік. Але воно, звичайно, мир — є завше мир… Краще, аніж брань.
— Ану в поруб їх! — розлючено тупнув ногою князь. — Я їм покажу ряд! Новий князь київський не буде ханам половецьким данником!