— Чи князь хоче її жоною собі взяти? — насторожено прискалював око ігумен Іван.
Всеволод вертівся під його гострим позирком. Можна б і в жони, звісна річ, взяти, але не до душі йому ота возносливість її. Йому б таку, як та волхвиня Живка. То вірною підпорою була б. Нелукава й чесна. А наложниць — їх досить повсюди, молодих, туготілих і зорянооких. Аби лиш пальцем ворухнув! Та вони вже набридли йому. Дурні й хитренькі — все щось хочуть випросити у князя. Сукню, чи намисто, чи камкову хусту, а то й шмат якої земельки. Ті клопоти дрібні сповивали його, як мотуззя постола ногу… Живку б йому в жони.
Доки Всеволод розмірковував, ігумен Іван заодно з іншими державними справами вирішив і цю.
Якось увечері привів до княжого терема огрядну жінку в одязі монастирниці, геть усю закушкану чорною хустиною. Лише очі блищали з-під неї. Дрібні й колючі, немовби лихоманкові.
— Се Єлена, — сказав ігумен. — Тобі невіста. Привів тобі в жони.
Всеволод гнівно блиснув очима.
— Пощо над князем насміхаєшся?
— Бійся бога! Ти державний муж і не маєш права на блуд. Гріх упаде на всіх нас. А мене бог покарає, що не напоумив тебе. Бери її, князю. Єлена — далекий відприск болгарських царів. Змалечку в обителі святого Петра виховувалась. Навчена книжної мудрості. За її спиною — ні князів, ні велеможних родів. Не тягтимуть рук до твого столу і до твоїх гаманів. Тиха і сумирна.
— Але… вона зла! — Всеволод упіймав її звужений, загострений погляд в його бік.
— Тебе та злобливість не обходить. Стане княгинею — і твердість та буде її найбільшою оберегою дому твого від численних твоїх прохачів. Навіщо їм душу розкривати? Щоб кожен міг плюнути?
Всеволод дивувався тим клопотам ігумена і його резонам. Може, так і треба до цього підходити. Може, такою і мусить бути князева дружина.
З тих пір Ігумен Іван став першим радцем князевим. І найпаче став навертати до князя декотрих бояр. Так виринув із забуття і колишній київський тисяцький — воєвода Янь Вишатич.
Янь Вишатич з охотою пішов у полоцьку землю. Саме тоді стояли гарячі дні липня місяця, який ще називали іюль. Дрімучі пущі звідусюд обступали стольний град колись велелюдного племені кривичів. Озера та озеречка, драговини і моховиці підступали аж в града. Лише голубоплеса Дзвіна могутніми плечима розсувала по обох берегах первозданні хащі і, плавно вигнувшись срібною підковою довкола града, стрімко несла свої води до Варязького моря. Дзвеніла її хвиля, накочуючись на золотистий піщаний берег. Немовби пісню виспівувала. Може, тому назвали її словени-кривичі так любо і дзвінко: Дзвіна — ота, що дзвенить. У тому місці, де в Дзвіну впадала тихоплинна Полоть, на високому кам'янистому кряжі стояв стольний град давніх кривичів Полоцьк. Гирло Полоті протікало серед заболоченої рівнини. Впритул до неї підступали непроходимі ліси, які тяглися тут на незчисленні сотні, а може, й тисячі поприщ.
Уже наблизився восвода до града, але не наважився заходити до нього надвечір. Хтозна, що наволхвував той старий чародій Всеслав, нащадок Рогнідиного роду. Дорогою стрічали великі юрби жебраків — здебільшого старців і дітей. Вони підступали до дружинників Яня, простягували кістляві, зі зморщеною шкірою руки за милостинею, світили прозоро-безбарвними очима й гундосили жалісливі слова. Чим ближче до града, тим більші натовпи прохачів. Янь стривожено піднімався у стременах, оглядав дорогу. Скільки їх ще буде на тому битому шляху? Йому здавалося, що в місті вже немає нікого із гражан — всі пішли старцювати.
Надвечір спинилися поблизу високих, давно підгнилих в'ятчаних[66] заборон града. У місто остерігалися заходити — може, й справді там одні мерці гасають на вулицях. На краю великої драговини, порослої купами низького лозняка й кривими карячкуватими соснами, розбили табір. Так було безпечніше — від болота ніхто зненацька не підкрадеться. З другого боку табору піщані горби. Тут, біля їх підніжжя, поставили осторогу із лучників.
Після звичайної вечері Яневі мечники пригасили вогнища, пустили у попас спутаних коней. Підклавши під голови сідла, а під боки мечі та луки з колчанами, повкладалися спати.
Яневі, проте, не спалося. Думки несли його назад, у стольний Київ. Відроджували розмову із князем Всеволодом, яка замирила їх. Янь не дорікнув і словом князя, що забрав у нього чєлядницю Кильку. Лукава й улеслива, вона давно стала для Яня важкою необхідністю, котру не можна було вже терпіти через її нахабство й загонистість, але котрої не було як позбутися. Та й без Кильки Янь, за звичкою років, не уявляв свого побуту. Тому коли вередлива челядниця оголосила Яню про милість до неї великого князя, Вишатичева душа збунтувала. Вважав її вічною належністю свого дому, як срібна чара чи глиняний горщик, віл чи сідло. Вбачав у тому вчинку князя зазіхання на спокій його домашнього вогнища, на честь роду і владу на свою власність.
Давня неприязнь до Всеволода, підозри про його таємні гріхи щодо колишнього доброго покровителя Яневого — князя Ізяслава — вибухнули гнівом з новою силою.
Поскакав, як ото колись до Кракова, у Туров, де сидів старший син Ізяслава — Святополк, вигнаний новгородцями. Саме він за віком своїм і за звичаєм руської землі мав сісти на отчий стіл у Києві. Але заяча Святополча душа заховалась у п'яти, коли Вишатич став його кликати піти на Київ і відібрати у свого гріховного дядька отчий стіл.
Обезнадіяно повернувся воєвода додому.
Тому, коли Всеволод покликав до гридниці Вишатича, воєвода з осторогою прибув до нього. Може, хто доніс про його мандри до Турова?.. Чи Килька щось язиком своїм дурним наплескала, бо, кажуть, зберіг князь до неї прихильність, у Білозір'я, до терема її, час від часу навідується. Доконає його ця упосліджена всіма богами челядниця-бояриня!
Але всі острахи відразу минулися, коли Чудин утаємничено прошепотів йому на вухо:
— Князь жалує… Посилає з дружиною… Гляди ж…
В Яневій старечій душі знову розпустилося гілля причахлого було честолюбства. Тепер мав у домі законного нащадка, який продовжить якщо не його рід, то ім'я в наступному коліні. Інколи, дивлячись на хлоп’ячі забави Гордяти, скімів душею. Часом від того скіміння чи спогадів у його серці вибухав відчай, Але дитяча розважливість Гордяти завше стриножувала його гнів. Хлопчина довірливо заглядав йому в очі й щиро обіцяв: "Коли я виросту, батію, також буду годувати тебе зі свого стола й подарую коня…"