— Тяжко йому, жоно. Несила йти.
— Він сам вибирав свою стежку.
— Стань поряд із ним, жоно. Вудь йому опорою в Сьому житті. Удівцем живе нині. — Підняв на неї очі обнадіяно й вичікувально.
Живка посміхнулась. Мрійливо, тихо. Голубінню літнього неба сяйнули її очі. Нерадець аж здригнувся.
— Знаю, прислав тебе за тим. Але не хочу обмивати кров брата із його совісті.
— Не він се… Се я!.. — тихо мовив Нерадець.
— Ні, він сіє вчинив, бо він жадав того. А ти, холуй, перехопив його волю.
Нерадець підняв догори обличчя. Рудуваті, з сивизною брови його зламались посередині, й від того увесь вираз його обличчя зробився гордим.
— Він — князь. Слуги його мусять виконувати княжу волю.
Живка стиснула тверді вуста. Худі щоки її запали глибше.
— То й нехай сам одмиває кров зі свого сумління.
— Аби ж міг… — зітхнув вірний посланець.
— Раніше — міг.
— Коли б ти була поряд. Просив тебе, жоно…
— Не рівня йому, скажеш. Хай шукає бояриню чи княгиню сторонську.
— Уже мав грецьку царівну. Дістав од неї тільки свари. Тільки возносливість… Тепер би йому відпочити серцем. Каже так. Правду хоче мати поряд!
— Я-я-я! Від правди легше на світі не стане, скажи своєму князю. Істина одчиняє двері лиш у гіркоту й розчарування і не обдаровує мздою ні від богів, ні від людей. А йому потрібна осяйна лжа про його велич. Неіснуючу, до речі. Він нею заповнює свою безрадісність. Та лжа і є його найстрашнішим ворогом. Так скажи. Вона нишком підкрадається до його серця й точить наскрізь, яко хробак могильний. Порожніє його душа, а відтак і все його життя.
Нерадець топтався на місці. М’яв у руках шапку.
— Боляче б’єш його, жоно.
— Він же правди хоче, а вона така завжди. А я ісповідую сію правду в душах людських і остерігаю від облуди. Таке вже моє тяжке покликання. Бачиш, йому від того не буде легше.
— Що ж маю сказати?
— Що чув. Іншого не скажу. Іди…
І Нерадець пішов. Увібрав голову в плечі, покрадьки озирнувся. Засніжене капище зливалось із бугром у єдину суцільну гору. Живка стояла ще біля полум'я, простягала руки в нього — і воно облизувало їх своїми білими, язиками, не обпікаючи шкіри. Так потім і князю Всеволоду все переповів.
Над головою зашуміли-застогнали густі верховіття сосен і ялиць. Скаламутилось біле небо, засвистіла хуртовина, закрутила велетенськими білими хвостами. Високі білі гриви вітру несли Нерадцеві сани через снігові намети. Коні наче не торкались копитами землі, летіли понад кучугурами, розпустивши віялами хвости. Вітер кошлатив їх, задирав на крупи й щосили підганяв уперед. Обличчя заліплював мокрий сніг. Сліпив очі, каламутив душу.
Куди несло його? Вперше в житті Нерадець не знав, що робити. Заплющив очі. Кудись він мчить… Чи не все одно куди… Вибереться потім…
На ранок його прибило до града Лучеська. Волинські гради жили безпечніше, ніж київські та переяславські. Половці від них були далеко. Західні сусіди між собою гризлися, і не було їм коли накинути оком на волинські чи галицькі землі. Ворота Лучеська були одчиненими, ніхто не спинив саней київського посланця і тоді, коли він в'їхав за вали града. Нерадець тому не дивувався. Але коли його ніхто не перестрів і біля терема Ярополка, меншого сина покійного Ізяслава, князя землі волинської і лучеської, він збагнув, що тут щось недобре скоїлось.
Челядники сказали: "Ярополка нема у граді. Побіг у Польщу. Залишив у граді лиш матір і жону".
Ще недавно найменший Ізяславич колотився і коромолив на всю Волинь. Вигнав із вотчин братів своїх — Ростиславичів, намислив іти навіть супроти рідного: дядька, великого київського князя Всеволода. Тоді Володимир, син Всеволодів, восхопив юного м'ятежника за комір і так трусонув, що той відразу опинився в Лучеську й замирився зі своєю долею. Здавалося принаймні, що замирився і визнав Всеволода Ярославича за старшого.
Але чому ж нині побіг до Польщі? Що намислив синовець[63] князів ворохобний? З якою раттю і супроти кого піде?
Нерадець не сумнівався — проти його князя піде!
"Недобре намислив, Ярополче… Недобре…" — темніли очі Нерадця.
Щойно Нерадцеві сани вискочили за вали Лучеська, як назустріч звідкись вихопився загін мечників. Ще здаля Нерадець збагнув, що то вої Ярополчі. Коли порівнялись, соцький перепитав, куди й пощо простує санник.
— Їду до своєї хати, а був на торгу… — вгинаючи голову в плечі відказав Нерадець. А сам зі страхом, якого ніколи не відав перед ворогом, чекав наступного запитання: "У якому селі чи в якому граді стоїть його, Нерадцева, хата?.." І вже похнюплено чекав, що його мечники враз упіймають на брехні й поведуть на розправу до свого князя. Але його не спитали про таку надто звичайну річ. Вої були заклопотані іншим.
— Чи не стрічав, брате, у наших краях невідомого загону? Кажуть, тут десь блукає князь Всеволод. Треба його пояти. Ладний подарунок був би нашому осподареві! — Соцький підкручував чорного вуса. — Наш Ізяславич відразу пішов би на златоглавий Київ, відразу сів би на отчому столі… А ми, князеві мечники, стали б йому порадою й опорою! Добре було б, га?
— Га-га-га! — блиснули зубами мечники.
— Не бачив, брате, — зітхнув Нерадець, ковтаючи разом з морозяним повітрям кавалки страху.
— Тоді приставай до нас. Дома що робити взимку? Підемо з князем Ярополком… Супроти брата Ярополчого — Давида.
— Постоїмо за князя Ярополка! — охоче підхопив Нерадець і пустив щосили коней вперед.
А що, коли Ярополк здогадається з'єднатись з отим Олегом Гориславичем та іншими супротивниками — Святославичами? Біда буде Всеволоду і, звісно ж, йому.
Колись, убоявшись Гориславича, що сидів у Тьмуторокані, Всеволод передбачливо заслав його до греків, на острів Родос. Хозари допомогли в тому — викрали Олега Гориславича із мурованого терема тьмутороканського, кинули на грецьку галеру й відправили у заслання. Але верткий Гориславич через три літа самочинно повернувся назад. За його спиною тепер були багаті грецькі купчини, родаки його нової жони-грекині, а може і вся Візантія…
Тяжкі думки обсідали Нерадцеву голову. А тим часом він уже вергав мішки з вівсом, порядкував біля валки саней, що зібралися у Лучеську і йшли в обозі Ярополчої дружини. Нерадець розпатякував з кимось про те, що десь від когось чув, нібито Давид покликав до себе Всеволода, щоб умовити віддати йому уділ лучеський, забравши його у Ярополка. Хитрував! Плів сіті не гірше ромея!