Сильвестр важко сопів коротким ніздрюватим носом. Очима щось вишукував у землі.
— Я хіба що?.. До твого пергамену не рвався… Казав ігумену: дайте іншу роботу. А він своє: маєш красне письмо. Ази і буки, сам знаєш, брате, у мене як цяцьковані. Всякому око милує.
Нестор звівся з пагорбка, довго розгинав свій окостенілий поперек. Приклав долоню до чола, вдивлявся в сизу далеч. Немовби кого виглядав.
Померклі, ніби враз вицвілі великі очі старця сповнились відчуженості. Справді, навіщо він говорить все це Сильвестру? Хіба став хто кращим, почувши про себе суд? А він… душу свою вивертає! Сказано-бо: не давайте святині псам і не кидайте перли ваші перед свинями, бо стопчуть їх ногами своїми й, обернувшись, розтерзають вас… Нехай би розтерзали його, Несторове тіло. Нехай би розпинали його на хресті… Але Сильвестр терзатиме йому душу й думу, єдине чадо його — літописання на пергамені. Що захоще, те виріже й викине. Що захоще ігумен а чи князь-волостелин, те й допише….
Давким бугом[4] перехопило його старече горло. Знову диявол спокушає його… Знову горить душа!
В печерку… Живцем заритись у землю. Відмовитись од води й хліба. Аж доки в тілі не захолоне кров. Аж доки в голові не згасне думка. І доки на устах і в серці не вмре його Слово… Його недоказане людям Слово.
Важко ступали босі зашкарублі підошви по теплій від сонця, втоптаній братією стежці. Патериця, на яку тепер схилявся грудьми, ледве підтримувала тіло. Швидше, швидше тікати від сих думок, що бунтують у ньому гординю, що повертають до суєтного світу. Здійснити свій останній подвиг — знайти своє довічне умиротворення в печерці.
Сильвестр гупав за ним.
Спустились в'юнким, ледь помітним серед сухих бур'янів і чагарів протоптом, підійшли до глинистого розламу кручі. Нестор пошарпав довкола рукою, надибав сніп лозиняччя, потяг до себе. На нього дихнула земляною сирістю чорна нора. Отеє тут його останнє місце на землі.
Тричі перехрестився. Звів до неба враз осліплі від гарячої імли очі. Зігнувся й поліз у ту нору. Широкими плечима продирався в глибину, земля обсипалась йому за комір, в обличчя. Суха земля. Немовби сухий земляний дощ.
Обернувся назад, гукнув:
— Брате Сильвестре, закрий влаз до печерки бур'яном. А зверху засип землею. І молися за мене Всевишньому…
Се були останні слова Нестора на цій землі.
Навіть Сильвестрові в якусь мить стало моторошно — так спокійно людина покидає білий світ…
Сильвестр нагріб оберемок сухого патиччя, закидав зверху нору, став обвалювати гострі виступи глиняної кручі. Червонясто-кам'яниста лавина землі з гуркотом зсунулась зверху й ущерть завалила Несторове пристанище, урівняла з довколишнім краєвидом. Ніби так і було одвіку. Сильвестрова рука звелась до чола:
— Поможи йому, боже.
Повертався сам-один до обителі тією стежиною, якою вже ніколи не пройде брат Нестор.
Сильвестр озирався, ніби сподівався, що довгоряса статура білобородого ченця ось-ось замаячить над кручами. Поспіхом клав на своє чоло і на груди спасенний хрест, аби відігнати страх, аби укріпитись силою, щоб не випустити із рук тієї справи, яка так неспогадано впала на нього.
Коли проходив через ворота обителі, помітив, що ченці, котрі працювали на городах й у дворі, проводжали його недобрими колючими поглядами. Але коли підходив ближче, їхні спини згинались ще нижче до землі. І Сильвестр зловтішно посміхався. Чекайте, ще будете цілувати його сліди!.. Поможи йому в цьому, сила небесно!
Не хотів розплющувати очей. Невідь-скільки вже минуло часу відтоді, як він покинув світ. Думав — помер уже. Але ні. Думка яскраво знову спалахнула й осіяла його сиру, затхлу печеру. Під боком, на лавиці, шарудить ще літошнє сіно. Глухо і темно. Але слів молитви не було. Не було і слів каяття. Важке забуття перших днів минуло. Тепер гостро чув запах коріння. Дух землі. Чув, як хтось тупотить над головою, аж сиплеться суха земля зі стелі. Хто там? Вчулося, неначе голос Яня Вишатича. Ніби кличе його… Чекай-но. Янь помер кілька літ тому… Преставився… Але ж таки ніби його голос кликав Нестора із печери… "іди сюди!"
Нарешті кроки над ним ущухли. Нестор тоді збагнув, що то знову почалися у нього бісівські видіння.
Тепер, бач, недовго колотиться нечиста сила біля нього. А раніше… коли був молодшим… чого тільки не коїла з ним! Як тільки не казилась, як тільки не лементувала! На колісницях вогненних дияволи гуркотіли над ним, у сопелі, і в дуди, і в прегудниці дуділи. Навіть глухнув від того галасу. Найтяжче ж було, коли злі духи заходили до нього в печеру з осяйними світлими лицями, усміхнені, ясноокі, ніби янголи. І так ласкаво промовляли до нього: "Отсе наш Іісус Христос. Кланяйся йому. Кланяйся!" Розумів, що то підступ, обада[5]. Відбивався святим хрестом і молитвою від бісів.
Але вони смикали його за руки, за ноги розкручували з усієї сили й кидали в чорну прірву. Летів отець Нестор поміж хмарами, між колючими зорями, між світами. Летів у чорній безвісті, якій не було ні кінця ні краю. Він задихався, розмахував ногами і руками, звивався тілом — не було зупину. Тоді хапав себе за бороду, за волосся, аби за щось зачепитись і спинити сей політ. Спинити!.. А вслід йому нісся громовий регіт. Усе навколо тряслося від того зловтішного гагакання. Танцювали хмари, стрибали зорі, і він підстрибував у якомусь шаленому танці. Від того безсилів і каменем летів униз. Падав! Аж свистіло у вухах. Аж спинялось дихання у грудях. Зникали в голові думки… І він помирав…
Лише тоді біси покидали його й зникали. Щоб знову об'явитись через якийсь час і, вхопивши за чуприну, тягати по землі й з розмаху бити об кам'яні стіни…
Отець Феодосій навчав: треба блюсти себе в молитвах від помислів скверних і від бісівської спокуси. То дияволи розпалюють у чорноризців, а найпаче у молодих, дурні спомини, грішні наміри і жадання. А ще потрібно від ситої їжі берегтися, від многоядства і питія безмірного також. Вони ж бо побільшують лукаві помисли, через те і трапляється гріх…
Отець Феодосій був першим ігуменом Печерської обителі, яку заклав схимник Антоній. Хоча в книгах він не дуже смислений, дбав про те, аби його братія чернецька навчилась книжному читанню і писанню. Тоді ж він заклав у монастирі схолу[6]: отець диякон, на ймення Никон, навчав усіх книжній мудрості. Ченці називали його Никон Великий. Бо й справді сей муж був великим не тільки своїм тілом, а — головне — діяннями своїми. Умів по грецьких, латинських та іудейських книгах читати, знав усі статути монастирські, усі правила церковні. Тому й інших навчав.