— А далеко нині до тиверських оселищ?
— Далеко. До гирла Дунаю пішли. Далеко…
Обоє тихо рушили назад. Стариця припала щокою до сучкуватого кия і довго дивилась услід комонникам. Вони немовби танули за могилами в мареві гарячого дня.
Як усі жінки усіх племен на світі, Радка передусім клопоталася, чим їй нагодувати мужів. Назбирала сухого патиччя, кураю, бур'янів. Кресалом викресала іскру, добула вогонь. Далі вполювала луком і стрілами, які були прив'язані до сідла її коня, кілька перепілок. На вертелі запікала їх над вогнем. Пахкий дух дичини зустрів вершників, коли вони повернулись назад.
— Ліпа жона у тебе, Добрине. З голоду ніде не дасть загинути.
Добрин щасливо осміхнувся.
— Тому чекав п'ять літ.
— Це я чекала, — зашарілась чорнокоса дулібка.
— А вода тут є? — Дядько Власт вдав, що нічого не помітив.
— Он там, з-під куща берези, джерельце б'є! — проказала Радка й першою подерлась на прямовисся. Добрин метнувся за нею. Але не прямо, а взяв навкосяк, щоб не зірватись з кручі.
Проте Власт вихопився з упаді першим. Звідти почувся його насторожений оклик:
— Тихо!
Добрин завмер.
— Що там? — не витримала Радка.
— Комонники…
— Скільки?
— Не видати. Увесь овид закрили…
— То чорна смерть до стариці іде… — згадав Добрин.
— І до нас… — додає Власт.
— А коні? — раптом скрикнула Радка.
— Які?
— Наші коні! Де вони?
Похапливо сідлали коней. Радка зачепилась за якусь гілляку, упала. Підхопившись, зойкнула. Гострий біль пронизав їй ногу і віддався в усьому тілі. Стати на ногу не могла. Вискочити в сідло — не могла.
Добрин підняв її, всадив у сідло.
— Добринчику… я тут… залишусь…
— Кріпись, доню. В біді словени і коня не лишають, не те що людину. Якось буде… — розтривожено бурмотів Власт… Як же воно буде?..
Радка закусила губу. Кожен порух її віддавався в тілі гострим болем. Чорнів білий світ в очах.
Помчали. Все частіше стискували боки огирів коліньми й кололи острогами. Коні вирланили очиська, розпускали довгі хвости й пружинисто відскакували од землі, немовби вона сама підкидала їх угору.
Комонники, здавалося, летіли над землею.
Раптом Власт схопився за голову. Добрин намагався побачити довкола себе причину його розпачу. Оглянувся. Вдалині, коли придивитись, піднімався до неба сизий стовп диму. В поспішності забули загасити вогнище, і тепер вогонь перекинувся на сухе патиччя й на сухостій у тому проваллі. Там зараз гугоніло величезне полум'я.
Кочівникам то вірний знак, що люди десь близько. Але вже пізно вертатись. Лишилося одне: бігти… бігти… вперед. До густих гаїв Дністра… Через два дні вони й добіжать…
Уже не оглядались. Дивились тільки вперед… Поглядом обмацували кожне узвишшя, кожен яр, кожен кущ. Наближалась ніч. Коні напружували останні сили.
Передовий загін кочівників, який, як правило, прокладає шлях усій орді, уже, певно, послав до їхнього вогнища своїх вивідників. Вони учули неподалік людей.
Може, за ними уже летить погоня. А може, вона почнеться завтра.
Степ зорів вогненними дощами. Недарма серпень місяць люди частіше називають заревом. Глибоке зоряне Небо раз по раз висвічувалось далекими спалахами Маланки. Певно, сонний бог, охоронець вогню Перун, набирає сили в своє тіло, щоби потім промчатись з гуркотом по Небесному Степу й спопелити вогненними силами злих і приречених.
"Спопели чорну смерть нашу, Перуне-Огнище, — подумки молився Власт. — Врази її стрілами своїми. Зламай списи, погни мечі, щоб у землю пішли. Відсічи їм силу плотську, аби рід їхній вивівся, аби ім'я їхнє забули люди…"
Притомлені вершники зупинились на відпочинок.
Бодай би вони не прокидались!..
Їх розбудив пронизливий жіночий крик. Кричала Радка. Кричала якимось чужим, диким криком.
Добрин і Власт разом підхопились і так, притиснувшись один до одного спинами, вихопили свої мечі. Не розуміли, де ворог. Тільки відчули шерхіт трави, і Радчин стогін доносився уже здаля. Її волочили на аркані!..
А в цю мить скрикнув Власт.
— Бережися!.. — І захрипів…
Мерехтіли зорі в передсвітанковому небі. Земля пахтіла перестояними травами. Гірким полином і чебрецем. І теплим вітром.
Як і справіку.
Перед очима Нестора чадить згасаюча свіча. Пожовклий пергамен викотився з рук… У віконце печерки продирається синій світанок.
Пора до заутрені. Зараз вдарять у клепало…
Оглавок третій
Шапка Мономана
Свідомість — твій нагай, ти на останній грані.
Нехай тремтить кістяк, струмує з плоті кров.
Лети й борись зализуючи рани,
Вставай і падай переможно знов…
Е. Верхарн
Князь Всеволод — найменший із синів Ярослава Мудрого — був уже немолодим, коли доскочив вожделенного столу свого отця. Але від того не став щасливим. Все нагадувало йому про хисткість його влади. Звідусюд ловив на собі ворожі позирки — скрадливі й відверті, мнимі і явні. Душа його не вознеслася в радості, навпаки — потрапила в сіті сумнівів і невеселих роздумів. У сіті раба. Від того в його мислях і діяннях не було твердості державця, до всього загніздилося недовір'я, котре позбавило його м'якості, а може й людяності.
Не довіряв отцю митрополиту Іоанну; не вірив своїй жоні-грекині Марії Мономаховій і не вірив отрокам-челядинам, що сновигали по княжому двору. Спав і бачив свого старшого брата — Ізяслава, котрий ще сидів у Кракові і, певно, щось намислив супроти нього.
Всеволод Ярославич зачинявся у своїй ложниці з книгами. Грецькими й латинськими, сарацинськими, агліцькими, фразькими. Серед них відпочивала його втомлена душа.
Справи ж князівські не клеїлись. Навесні утік з-під його руки старший син Святослава — Олег. Побіг у Тьмуторокань. Хтось у новгородській землі убив другого Святославича — Гліба. Тінь убивці упала на нього. А старший син суперника Ізяслава — Святополк — сів у Новгород.
Новгород… Звідти, — здавна так повелося, — князі сідали на київський стіл.
Із степів зароських прийшла звістка від хрещеного хана Осеня: заворушились половецькі вежі, половці збираються на Русь… І в цей час із Польщі рушив з лядськими ратями і волинськими дружинами менших князів сам Ізяслав. Рушив на Всеволода.
Всеволод метався в розпачі по світлицях терема. Шукав собі відради чи забуття. Але їх не було. Не чув за собою моці, аби втриматись у стольному Києві. Не було і сили, котра могла б його підперти.