— З чим приїхав, боярине? З чим? — Дихання його перехоплювало бентеження. П'ять років вигнання! П'ять років ганебної слави утриманця польського двору!..
Прибіг сюди, рятуючись від руки брата свого меншого Святослава, котрий, вважай, за поли стягнув його з вітцевого столу. Щоправда, Ізяслав прибіг сюди з великою валкою добра — срібла-золота прихопив чимало куниць, соболів, килимів, шовків бухарських, медів і воску притяг. Гадав, за сіє багатство купить чужих воїв, які посадять його знову на київський стіл". Але чужинці срібло-золото побрали, землю руську пограбували, а його не захистили. Змолився було до Генріха Четвертого, велеможного імператора Священної Римської імперії, який воював із самими папами римськими. Обіцяв йому і землі, і срібло, і воїв.
Генріху потрібне було срібло і вої. Ото й послав до Києва послів з Бурхардом Трірським: "Пощо забрав у брата отчий стіл? Віддай сам, бо заберемо силою й віддамо Ізяславу!"
Святослав же реготав. "Не віддам, відкуплюся од вас! У мене більше золота й срібла, аніж у вигнанця-брата. Дивіться — і всім розказуйте!"
І показав їм скарби святої Софії київської, і скарби княжих монастирів і храмів. І велів дати послам Генріха стільки, скільки кожен міг руками утримати. Знає-бо: із собою на той світ на забере, а на сьому — золото-срібло дасть йому владу міцну. Але не знав другого: лише жебраки прагнуть золота! Ловці пороків і торгівці владою купують за нього примару нетривкої сили…
Проте Генріх відступився від Ізяслава. І лишився руський князь, старший Ярославич, утриманцем краківського двору. Став чекати… чогось чекати… І раптом — вістуни з Києва. Він їх відразу впізнав — бородатих. Але… воєвода Вишатич — права рука Святослава. З якими словами приїхав від брата ворохобного, татя і богохульника?
— Князю! — вклонявся тим часом Вишатич Ізяславу. — Слово до тебе мають кияни… Іди в Київ.
— Кияни!.. А князь Святослав? — збентежився Ізяслав.
Воєвода знову хилить чоло у поклоні.
— Князь Святослав преставився. Царство йому…
— А віче?.. — нетерпеливиться Ізяслав,
— Віче сказало: кличмо Всеволода.
— Але ж хто мене хоще?
— Мужі смислені київські. Значні мужі і чорноризці печерські, чада, богом уподобані. Бери воїв, іди на Київ. А ми поможемо своїми дружинами. Плечі свої підставимо під твої стопи.
В очах Ізяслава вичахла радість.
— Непевне діло…
— Отець Никон велів тобі слово передати — у землі Руській має відновитись заповідь отця твого: на столі київському має сидіти старший в роду.
— Князю, не гнівися на жону свою… — з-за спини підскочила до Ізяслава Гертруда. — Візьми рать у вітця мого. Послухай бояр. Забери київський стіл!
— Отець твій, жоно, уже не дасть мені своїх воїв.
— Дасть! — Тонкий кінчик носа Гертруди почервонів. — Я нагадаю йому, як отець твій, Ярослав Мудрий, пішов у лодіях своїх на м'ятежників-мазовшан, які перебили єпископів, і попів, і бояр своїх. Тоді він посадив на стіл князя Казимира і сестру свою Добронігу у жони йому дав!
— Забрали у мене все срібло-золото… Чим воям плататиму? — ледь не заплакав Ізяслав.
— Перемогою, осподине мій! — гордо блиснула очима Гертруда й повільно попрямувала до ґанку. Обернулась, велично повела рукою перед собою: — Просимо дорогого гостя до палат!
У хоромині немов забули один за одного. Кожен думав про своє. Ізяслав не наважувався пристати на слова Яня. Надто багато було за спиною поламаних обітниць — і Генріха Четвертого, і князя Мешка, і дружини лядської…
— Сіє так… сіє так… — роздумував князь. — Ще великий Іларіон теє говорив. Не оскуділа розмислом державним Русь. Але ж ти, воєводо… Пощо тепер стоїш за закон, а раніше — того коромольника Святослава уподобив?
Вишатич од несподіванки закрутився на місці, стрільнув своїми зизими очима врізнобіч.
Ізяслав і Гертруда сиділи рядком на лавиці, критій червоним килимом, під лампадницею та іконами. Яко янголи божі на небесному суді.
— Я не лукавлю, князю. Мав я від мого благодітеля князя Святослава шану, і землі, і продажі. Покарав його бог за те, що закон і заповідь отця переступив.
Тепер хощу тобі служити. По правді. Увесь рід мій великим князям вірно служив. І сліпий вітець мій — Вишата — сам знаєш, муку прийняв за землю руську.
— Най буде так, — недовірливо хитнувся вперед Ізяслав, — Най і так. Будеш вірним мені — шануватиму і я.
Вишатич полегшено зітхнув. Обвів невелику хоромину поглядом. Стіни її обшиті дубом, навколо вікон — різьба древоділів майстерних. На стінах — ікони, свічі, лампадниці… Яко в палатах
київських…
Гертруда тихо підійшла до стінного ларця, зняла з полиці два срібних келихи, націдила із куманця червоного вина.
Піднесла на таці спочатку Ізяславу, потім Вишатичу. Схилила у неглибокому поклоні сиву голову, по-дівочому граючи невеличкими жвавими очима на худому, вже прим'ятому літами лиці.
— Спасибі, Яню, що дбаєш за нас і за онуків великого Ярослава, а наших синів — Святополка і меншого — Ярополка. Маємо твердо виконувати заповіді Ярослава Мудрого. — Вона дивилась в обличчя Вишатичу, але слова спрямовувала своєму князю.
"У княгині недаремно голова зсивіла… Духом тверда… І десницю Ізяслава спрямовує… Ліпосна княгиня Гертруда!" — думав тим часом Вишатич.
Від тих слів про синів Ізяслав стрепенувся, немов когут, що ненароком задрімав на заборолі, затріпотів, пробуджуючись, крилами. Схопився з лавиці, повернувся до ікони, перехрестився.
— Подивися, матір божа, на смиренність мою і прости гріхи мені…
Гертруда опустила очі. На її блідому, змученому обличчі ворухнулась переможна усмішка. Підійшла до Вишатича.
— Які вісті од сина нашого старшого Святополка?
— У туровській землі сидить. За болотами. Там тихо.
— Аби тихо, — зітхає Гертруда. — А дочку нашу Євпраксію віддали ми тут за князя Болеслава.
— Ще одна Євпраксія лишилась тут. Дочка Всеволода — також Євпраксія — уже давно за самим імператором Генріхом Четверти. Імператриця! — Невідомо чому Вишатич говорив про це з гордістю.
Гертруда міцно стулила зморшкуваті уста. Лише тоді воєвода збагнув недоречність своєї радості. Генріх Четвертий, імператор Священної Римської імперії, який воював із злолютним римським папою Григорієм Сьомим, що тряс усіма королями і єпископами в Європі, цей могутній володар Германської імперії був родичем Всеволода Ярославича. І Всеволод міг опиратися на нього в своїх забаганках щодо київського столу. Слабосилий же польський князь… Яку поміч може подати нещасному ізгою-князю?..