— Та, може… прийду… — зашарівся Гордята від несподіваної ласки київського велеможця. Але тут же з жахом подумав, що Путята чогось жадає від нього. Запрошує не ради гостювання… А він, дурень репаний, купився на льстиву шану Путятину!.. В яку ж це мить заговорила в ньому холуйська кров Нерадцева? Є-таки в ньому оте марноелав'я, оте підступне славолюбство… Жадання раба вивищитись, стати поряд із всесильним, байдуже, що той нікчема.
Та й суперечка. Пощо було йому втручатися у князівську сварку? Його слова нікого не навчили, хіба що багатьох розлютили й полоскотали честолюбство Святополче… Але ж вони — і супроти Мономаха! Тепер немає до нього вороття.
Гірко від того на душі. А в мислях — сум'яття…
Перший київський боярин, Святополчий радець ї тисяцький Путята Вишатич поставив свій терем на горі при Боричевому узвозі, що здіймався над рукомесним Подолом поряд із теремом Яня. Тепер обидва боярські двори були відгороджені од вулиці високими жердинами, щільно збитими й поставленими на високий земляний вал. З усіх боків двір Путяти був захищений огорожею. Коло воріт вивищувалася дерев'яна вежа з віконцями-бійницями.
Гордята гірко посміхнувся: боярин Путята, ледве дочекавшись смерті брата, уже прибрав собі його двір. І спільним валом обніс… Гай-гай, ненаситцю! Чи ж довго збираєшся жити на цьому світі?
Гордята поволі піднімався крутою стежиною, чудувався людській жадобі… Здаля Путятин двір нагадував невеличкий градок, захищений з усіх сторін від напасників. Видимо, велеможний боярин боявся лишатися сам на сам із чорним людом, що юрмився на Подолі. Опасав себе через те отсими стінами, вежами з бійницями, кованими брамами…
Звідси, з подільських криниць, до двору Путяти снували водоноси, тягали в цебрах воду до терема. Одні жінки…
Гордята спинився напівдорозі, оглянув стежку, яка веде від криниць до Путятиного двору. Крута стежина! Кроків із триста. А то й більше, бо не йде прямовисно, а крутиться по косогору. Скільки ж то сил забирає в людини, доки вона донесе ті відра до боярського двору!
Давно він живе у Києві, та якось ніколи не помічав, як важко дається киянам ота чиста прохолодна вода із підземних джерел. Коли служив при дворі Святополка, то вгамовував спрагу тією, що стояла в цебрах у сінях. А в Бестужів воду брали з криниці прямо за їхньою хвірткою. Увесь куток гончарний брав звідтіля воду. А ось на гору, на боярський двір, виявляється, воду носять знизу. Носять, тяжко згинаючись під коромислами чи обриваючи руки, знесилені жінки-челядниці… Ось як ця зігнута жінка, що плавно похитує відрами на коромислі, щоб не згубити з них і краплини, й що так обережно ступає босими ногами по рінистій стежині.
Гордята жалісливо дивився на похилену жінку. День у день, рік у рік отак… І більше нічого не знати, не бачити… Та чи й захочеш щось знати чи побачити від того носіння? Далебі, і їсти не захочеш…
Наздогнав жінку, легенько торкнув за лікоть. Жінка здригнулась. Аж вода хлюпнулась із відер. Здивовано підняла до нього обличчя.
— Давай піднесу! — намагався у голосі передати їй свою лагідь і зичливість. Простяг до коромисла руки, щоб перекинути його на свої плечі. Але чіпкі смаглі руки її вчепились у коромисло. Вона тихо зойкнула:
— Гордято… це ти?
— Я! — здивувався він. Хто ж се? Мілея?.. Вдивлявся у примружені під повіками очі, які усміхалися до нього і водночас туманились сльозинками.
— Не впізн-а-ав! — мелодійно бринить її сміх. — Не впізн-а-в!.. Руту важко впізнати, еге ж? Колись біля Печерської обителі… Пам'ятаєш? Про Перунове капище оповідала тобі… Забув…
Ні, Гордята не забув… Це від несподіванки у нього світ хитнувся в очах. І зашуміло в ушах… І защеміло в грудях… Від якоїсь шаленої радості… Звичайно ж… це Рута… Княжа-Рута… Ота, що було загубилася в суєті життя…
Хотів сказати їй про свою радість. Але слова застряли у нього в горлі. Насідали одне на друге, крутилися, стрибали. І не піддавалися його бажанню. Не здатен вихопити жодного з них! Не зводив з Рути очей і дурнувато посміхався. І не міг стримати на своєму лиці тієї благуватої, безглуздої посмішки…
А Рута ніби не помічала того і сміялася до нього усім обличчям, усіма зморщечками навколо рота, навколо очей. І відблиск її щирої радості хитався у хвильках води у цебрах.
— Дай піднесу! — Рвійно підхопив коромисло з її плеча й підставив своє, але робив це так поспішливо, що ненароком чимало схлюпнув води. Подивився запитально у її очі — чи не осудять його? Ні. Рута сміялася своїм дивним осяйним сміхом і наче й не помітила його вайлакуватості… А він швидко подерся угору. Скоро відчув, що не вистачає у грудях повітря. Спинився. Передихнув. Еге! Якщо бігатимеш щодня по цій кручі, то швидко й душа з тебе вискочить…
— Не біжи!.. Не біжи! — гукала Рута йому вслід. — Ти ж не звичний до сеї роботи…
Коли цебри були віднесені до господарського двору й вода з них вилита у високі бочки, Гордята полегшено зітхнув. Тепер міг про щось питати Руту, міг слухати її співучий голос. Міг оповісти щось і про себе. Але що про себе? Краще слухати її. В його житті нічого значного не трапилось. І нічого не змінилось. Служив Святополку, потім служив Мономаху. Тепер — не знає кому. Ото й усього. Ще міг би якось сказати, що не забував її. І що хотів зустріти, але як про це скажеш? Він краще почує щось від Рути. Краще перейметься її радістю, причаститься до неї. Уп'ється отим чарівним сміхом. І співучим голосом, що так причаєно-стримано клекотав у її грудях і так рвався на волю… Раптом він згадав, що пам'ятав Руту не такою. Навіть не знав, чи вона вродлива. Зацікавлено тепер окинув її поглядом: справді, гарна Рута чи ні?
Але із сумом миттєво подумав про себе, що, певно, вже у його серце закрадається старість. Уже не тієї зовнішньої краси шукає його погляд, котра змушує милувати око. На іншу красу озивається щемом його серце тепер — на ту, яка світиться з Рутиних очей добротою і щирістю. Через те вона видалася йому зараз найвродливішою й найжаданішою у світі!..
І все ж відзначив про себе, що з тої зустрічі, за всі роки його блукань і її поневірянь Рута змарніла. Чи то вже так смага літня зчорнила її шкіру. У сіточках зморщок побіля очей і на переніссі, в запалих щоках причаїлись утома й гіркота. І руки її, колись такі смагляві й такі сильні й чіпкі, найкрасивіші в світі, зараз втомлено обвисали вздовж тіла…