— Бери, мене, воєводо, сам.
— Бог наш з нами! Се він просвітив тебе, грішнику, і привів на стезю каяття! — підходив з дружинниками отець Михаїл. — Хай святиться ім'я твоє, о господи!..
Дружина Яня Вишатича повернулась до града опівдні. Били дзвони в храмі Успенія, як на Великдень. Сумною вервечкою тяглися до своїх зруйнованих господ лісові таборищани. Їм обіцяна воля й прощення гріхів за відступництво. Тепер від них жадали покори, смиренства і справної плати князеві.
На окремому повозі везли заводіїв ворохби[23] — двох волхвів.
Дехто вже й кидав у них грудками землі, паліччям, черепками. Така вже доля привідців, котрі не виправдовують обіцяних надій. Їх ненавидять з такою ж отупілою ошалілістю, з якою вчора кланялись їм…
Сновида й Роста розіп'яли на хрестовині, яку встановили на церковному майдані, й спалили живцем. Ні стогону, ні проклять не почули люди з уст старих волхвів. Попіл від того згарища розсіяли по вітру. І від тих часів лишився один сумний спомин. Довго люди обходили стороною боярський ліс і зруйноване капище в ньому. Аж доки те місце геть не заліснилось і не зникло з землі так само, як зникли потім з пам'яті людей імена Сновида й Роста.
Зате ще довго пам'ятали воєводу Яня і його пробуток у Василькові-граді.
На Дмитра Мироточивого, що святкував свій день у місяці жовтені, воєвода відіграв дивне весілля у княжих теремах. У жони взяв ковалівну, оту Гайку, котру вихопив прямо із волховського вогню.
Отець Михаїл ще довго у своїх проповідях розповідав про божий перст, який вказав Яню Вишатичу дорогу до требища, допоміг погромити ворохобників і порятувати суджену свою, богом для нього обрану жону — Г анну Претичеву.
Наслав же за себе нічого не міг сказати. Був далеко од воєводиного ока. Побоювався, що Яневі мечники полюють за ним, збіглим татем. Бо загін Роста увесь був схоплений. Декого з мужів повісили ще в лісі, декотрих кинули в яму, а дехто купив собі прощення зрадою. Збіглий печерський чорноризець, що приплентався до Роста найостаннішим, отой Єремія, та Наслав не знали, де прихилити голову.
Отак і з'явилися обоє на печерських кручах під стольним градом Києвом.
Стояла глибока осінь. Вітер гнав важкі череди обвислих сірих хмар над кручами правого берега Дніпра. Сердито. бурунились сиві каламутні хвилі Великої Ріки, аж пінилась вона й крутила у чорних вирвах шалені кола, поглинаючи все, що, траплялось, падало з берега на воду. З прибережних дібров і лісів хмарою підіймалось жухле сухе листя, уже прибите памороззю перших холодів. Оголились дерев'яні стіни Печорської обителі. Чорними сліпими норами позирали до неба вузькі влази до чернечих печер схимників, які тепер опустіли. Чорнориза братія перебралась за мури, в келії. Над усією монастирською горою кружляли зграї крикливого вороння. Віщували морози, сніги, вітровії.
Двох приблуклих жебраків до обителі не пустили. Воротар-мніх оповів про наказ отця ігумена — нікого з мирян не впускати у двір монастиря. Дальнім прочанам відводився невеличкий дім замонастирською стіною. Там можна було перебути ніч, зігрітись біля печі, посьорбати пісного капусняку або сочевичної юшки, яку сам Ісус Христос залюбки сьорбав. І лише до заутрені та на вечірню молитву можна потрапити до монастирського храму.
Єремія ходив набурмосений і пригнічений. Карався думкою, чи й прийме його назад отець ігумен Феодосій і яку спокуту призначить йому за ослух.
Загортаючись у драну чернечу рясу, аби сховати своє грішне тіло від студеного вітру, воротар-мніх співчутливо тупцював біля сих двох приблуд. Тупцював на місці зчорнілими, порепаними підошвами, не знав, чим зарадити їм. Скільки нині голодних і обідраних бродить дорогами від града до града, від села до села!.. Холопи, ізгої, рядовичі, закладники[24], розорені князівськими продажами, вірами, боярськими правежами і потягами[25]…
Люди, вигнані зі своїх оселищ половецькими набігами… І всякий іний розорений худорідний люд…
Раптом чернець-воротар щось пригадав. Висунув голову із старої брудної хусти, якою була обмотана шия, дихнув гнилизною зубів в обличчя Єремії:
— Або ось що, узавтра князь Святослав приїде до обителі. Буде миритися з отцем Феодосієм. Наш ігумен не хоще визнати старійшинство у Києві чернігівського князя. О! Ігумен упертий. Каже: попустиш гріх сей одному — інші князі почнуть один одного зі столів спихати й чубитись. Від того землі горе й розор.
— Правда сіє, брате… — хитнув дірявою скуфейкою Єремія.
Воротар зрадів, що знайшов розуміючого бесідника, ожив.
— Каже: старійший князь має тримати в узді менших князів. Коби менші слухали старійшого. Як сіє водиться серед братії нашої. Ніхто не може ослухатись ані ігумена, ані пресвітера.
Прокинулись на зорі. У задушному виталищі[26] прихожанського дому повно людей. Спали всі покотом, на розстеленій по долівці соломі. Спали одягнені й взуті, щільно притиснувшись один до одного спинами. Густе, в'язке повітря пахло крутим потом, онучами, сирицею, овиною[27]. Від печі-мазанки, з-під заслінки, тягло сизим чадом — закинуті в піч звечора дрова не горіли, сичали й обвуглювались. Крізь шибку невеличкого віконечка продирались зшерхлі зорі. Час до заутрені. Прочани заворушились, заохкали, зашепотіли молитви. У кожного на серці було якесь горе.
У малій дерев'яній церквиці Успенія богородиці, яку поставив іще перший чернець печерський Антоній з братією, уже несамовито бив поклони отець Феодосій. Єремія з Наславом ледве протиснулись за поріг церкви — там уже було повно ченців. Усі шанобливо дослухались до неголосного бубоніння престарого Феодосія. І чим більше дослухались до його слів, тим більший ляк брав за душу. Не божі слова, не молитви говорив Феодосій. Якісь прокляття богохульні возносив супроти нового київського князя Святослава!
— Не по закону возсівши на отчому столі, гріх великий сотворив владика. Вигнав брата свого старійшого, що був йому замість вітця, у чужу землю лядську. Глас крові убієнних вопіє на тя, князю, до бога, яко кров Авелева на Каїна! На гонителя й убойника, братоненавидника і согрішителя, пошли, о господи, свою караючу десницю, да утвердився б у землі нашій закон старійшинства во благо всієї Русі… Да убоїться син возстати супроти отця, а менший брат на старшого руку підняти!.. Да бути в законі заповідям Ярослава, сина Володимирова, первохрестителя й апостола землі руської!.. Утверди мя, господи, духом своїм… в сій благій справі. Ніщо же мі не мило так в житті моїм — ні утрата благодатьства, дітей, землі… яко мила мені сила і міць землі Руської…