— Він не повернеться, — хмикнув гонець. — Лишиться разом з дружиною Кия на Дунаї. Там Кий уже й градок свій — Києвець — поставив.
Кинулась бігти білокоса Либідь на Києву гору, до Перунового дуба. Припала до кам'яних стіп ідола.
— Захисти! — благала.
Розметались її білі коси по землі. — Поверни князя назад із дружиною!
Перун ворухнув золотим вусом. Біля її ніг упала зграя голубів. Вона схотіла одного, прив'язала до ніжки чорну стьожку і пустила в небо. Квилила молилась, яко чаїця. Посилала свої закляття Землі і Небу, Вітру і Зоряній Ночі.
— Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному. Замикаєш ти комори, двірці й хлівці, палаци й хороми. Замкни Києвим ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі…
Замовк Вітер-буян, до слів Либеді дослухається. Мовчить ідолище Перунище, оком не блисне.
— Де ти, брате, водиш дружину свою і судженого мого? В яких землях-країнах, в яких палатах? П'єш вина із царських келихів золотих чи водою Дунаю-ріки захлинувся? Спиш на пуховому ложі а чи під зоряним шатром мечем накритий?..
Щек розсилав мечників, щоб розшукали сестру. Щек лютував: каган Трухан нашле орду, а він не звичний до січі. Не вміє і меча двосічного належно в руках тримати! Уміє лише тихо вичікувати, іскрадом добуватися влади. А Хорив-Горинич зачинився у своєму теремі. Не він старшинствує над полянами, не йому й викручуватись…
Щек послав гінців до Трухана.
— Забігла сестра Либідь, почекай трохи…
— Не хочу! — відповів каган і розправив могутні плечі.
Посунула орда до Дніпра, уздовж лівого берега, вгору по течії. Навпроти Києвої гори прибульці перепливли ріку і зайняли великий острів, що вигнув свою зелену спину з-під хвиль. Острів був зарослий вербами й густими очеретами. Орда перепочивала на ньому. Видивлялася в усі очі, куди краще пристати, щоб захопити Києву гору.
Збіглися з окольних оселищ поселяни, схопилися за мечі.
Щек прорік:
— Нас мало, здолати великоту орду не стачить сили. Розшукайте Либідь — заплатимо нею каганові за волю свою.
Поляни відповіли:
— Того не бувало у нашій землі, аби волю неволею купувати!
І кинулись у човни-лодії, попливли до острова. Звідти навстріч їм виступила орда на конях. Оточила купку сміливців. І почалася січа при березі…
Червонів Дніпро-Славута од людської крові. Щек же стояв на своїй горі й вичікував — хто переможе? І Хорив-Горинич стояв на своїй горі Хоревиці — чия сила верх візьме?..
Побачила Либідь нікчемність братів своїх. Стрибнула у човник із хащ очеретяних, де ховалась від наруги. Швидко погребла у саму гущавінь січі. Підняла весло, яко меч. Гукнула:
— Спиніться, кияни-браття! Не сиротіть чад своїх! Я піду сама до кагана. Своєю волею. Хай відступиться він од нашої землі!
І попливла до лівого берега Дніпра. Там сидів у золотому сідлі старий степовий крук. Круті плечі його тряслися від реготу. Він зламав гординю красуні полянки!
Либідь вийшла з човна, випросталась перед ним, тріпнула білими косами:
— Але хочу, аби каган узяв мене сам — за звичаєм мого роду. — І сміливо глянула в широке, брезкле лице Трухана, що масно лоснилося… — Сідай-но у мій човен.
Каган важко гупнув із сідла на землю, пішов до її вутлого човника. І попливли вони удвох до того острова.
Вийшли на піщаний берег. Трухан шарпнув її за коси.
— Моя!
— Ні, не твоя, — твердо подивилася йому в очі Либідь. Вихопила з-за пазухи довжелезного ножа й ударила ним кагану в груди.
Трухан здивовано вибалушив на неї очі, важко впав на землю. Гріб її руками, гриз гнилими зубами… Наситився нею по самісіньке горло…
Либідь же сіла у човник і попливла до Почайни. Гукнула воям своїм:
— Каган Трухан уподобив навіки сей острів! Більше не проситиме нашої землі!
— Слава тобі! — кричали кияни.
Орда сахнулась назад. Подалі від сих людей, у котрих жони й дівиці хоробрі і вдатні, яко воїни. Орда посунула в степи.
З тих пір той острів на Дніпрі прозивається Трухановим…
А Кий ні про що теє не відав. Не поспішав у рідні придніпровські землі. Гриміла слава його на Дунаї. Разом із ромейськими когортами Анастасія він відтісняв кочовиків, що насідали на імперію. Вечорами спочивав на березі Дунаю-ріки. Вслухався у лагідний плескіт хвиль.
Багата і ласкава тутешня земля. Важким колосом дзвенить нива. Солодкі плоди зріють у садах. А поряд — береги Понтійського й Егейського морів. Тут перехрещуються торговельні шляхи від греків і сарацинів до кельтів, германців, свеїв, галлів. Навколо розселилися слов'янські племена… Чому б отут, на Дунаї, не бути середині його володінь?
Плещуть хвилі об очеретяний берег. Нагадують про Дніпро-Славуту й Почайну. Великі простори Києвих володінь. Великий народ слов'янський… Його держава може утвердитися на сих безмежжях. І суперничатиме із Візантією. Недаремно Анастасій пропонує йому в жони свою престарілу сестру і радить прийняти його віру — віру в Христа. Боїться об'єднаної сили слов'ян. Але Кий уже присягнув доньці Будимира Любаві. Її і візьме в жони… Привезе ось сюди… Поставить для неї терем у своєму Києві. І буде вона найдорожчою порфірою для нього…
Не поспішав додому Кий. Вої полянські насторожено зиркали в його бік. Що надумав їхній привідця? Чи не забув присягу матері-землі? Чи не сп'янів од слави? Казали вої своєму князю:
— Не буде нам помочі тут від нашого бога Перуна. Не захистять нас тут щити гартовані, будемо посічені власними мечами…
— Може, наші чада і жони уже в неволі чужій. Степовики шарпають наші землі…
— А твоя Любава, Кию? Вона ж чекає на твоє повернення!
— Покинути Києвець? Дунай-ріку і братів наших?
— Так, — ступив наперед молодий воїн, який не забув, що сеї весни Либідь йому співала веснянки, а тепер чекає на нього.
— Не бути сьому, — твердо рубонув Кий.
— Тоді ми самі повернемось. А ти лишайся тут один.
Блиснув на сонці булатний меч Кия. Воїн захитався на ногах. І світ йому захитався в очах. Похилився на руки побратимів.
— Либідь… ладо моя….
І в цю мить перед Києм упав із неба голуб. Не дихаючи, лежав на землі. Роззявив безсило дзьоба, розпростер у мертвій судомі крила.
І всі побачили чорну стрічку, прив'язану до його лапки…
Чорна біда прийшла у землю полянську… Се Либідь вісточку надіслала… Прости його, рідна земле… Простіть, чесні мужі…