Поряд з Ітларем сіли й Ратибор з Мономахом. Потроху смаковите чавкання замінялося ситим гомоном, уривчастим сміхом. Боярин Ратибор інколи виходив у сіни, обливав своє лице холодною водою, прислухався до тиші на подвір'ї…
І знову і щедро частував гостей. Голови важчали. Ноги влипали в підлогу. В світлиці стало душно й млосно. Розпарене тіло і шкури смерділи крутим потом, вовною, хмільною брагою.
Ітларева чадь поснула на лавицях. Поряд з ханом Ітларем схилив на руки голову й боярин Ратибор. Мономах, хитаючись, почовгав на подвір'я.
Дослухався до тиші. І не чув, а бачив крізь темінь ночі засніжений простір степу. Темний ланцюжок комонників, що нечутно лине по сніговій цілині. Летять одні кінські тіла. Верхівців не видно навіть зблизька. Слав'ята усіх накрив білими ряднами. Лише коні хропуть та шугають їхні копита в сипучий сніг. А позаду — скриплять сани, запряжені в трійку гривастих.
Уже давно поминули вони місто Переяслав. Перехопились через першу гряду давніх валів, ідуть тепер між обома валами всередині. Вали, вали — через усю Переяславщину простяглоїся. Одвіку люди тут стояли на сторожі своєї волі.
Наближаються до стану хана Китана. Тихо в стані. Коні стоять, збившись докупи тілами, до їхніх грив припали з сідел одвічні степові верхівці й дрімають. Посередині стану — вежа хана Китана. Хан одвик уже спати на коні. Там, певно, й княжич Святослав…
Кілька білих комонників вихором злітають із своїх коней, миттю підскакують до вежі, відрубують упряж і повоз із вежею хана Китана миттю ставлять на свої сани.
Білі комонники уже мчать поряд із саньми. Але сонні половчини враз проснулись. Ціла орда мчить за ними.
— Викиньте їхнього хана, хай підбирають! — гукнув Слав'ята до своїх отроків. — Може, відстануть…
Погоня й справді відстала. Що там вчинилось? Упізнали хана Китана?..
Ранок у стольному Переяславі був похмурий і сірий.
Була сиропусна неділя[85]. Калатали дзвони до заутрені. Але ніхто не йшов до церков. У місті оселилась небезпека. Половці з ханом Ітларем стояли на подвір'ї боярина Ратибора…
По хатах мовчки озброювались усі чоловіки. Жінки, діти, старі люди ховались у підпілля. Усі прислухалися до Ратиборового двору. Там іржали коні, лунали спокійні голоси…
Боярин Ратибор стояв на високому ґанку, поглядав на челядь свою, що метушилася у дворі. Покликав одного дворака, щось йому сказав. Той метнувся до лазні. У ворота в'їхав Слав'ята.
— Ратиборе, князь кличе Ітларя в терем. Питає, чи поснідали вони в тебе.
— Посні-і-дали, — розчісує широку бороду п'ятірнею Ратибор. — А нині лазеньку натопили. Хай свої кісточки попарять… За руським звичаєм.
До Ратибора підходить перевальцем хан Ітларь. Вдоволений, ситий. Осміхається. Бач, як догоджають!
— Можна спробувати… чого ж… Спробуємо і ми сей звичай русичів… А ти скажи князеві: без жони не поїду назад!
— Скажу… скажу… Іди, хане, там вода вже давно нагрілась!..
Хан Ітларь і десять його вірних торе зайшли в натоплену лазню. І в ту ж мить, коли за ними міцно хряпнули двері, з-за стіжків сіна, з-за онбарів і комор вискочили вої й обступили лазню. Хтось забрався на дах, почав скидати околот, хтось інший дерся по драбині, з луком і колчанами при боці.
— Ого, скільки тут поганих половчинів зібралося!
А подай-но, брате, мені твого лука! Дай-но! — домагався перший дружинник, що виліз на дах.
— Та віддай лук йому, Ольбер їх усіх з одного лука!.. То був заповзятий син боярина Ратибора — Ольбер.
Став на коліно, наклав стрілу на тятиву, повільно прицілився, натягнув і рвучко відпустив.
— Ось тобі, хане, остання данина з русичів!
— Ану, тисніть на двері… Плечем, Микуло, боком!
В цей час Слав'ята нісся через сніги й бори до Києва. До князя Святополка. Мономах кликав брата йти разом на половців. І щоб чернігівський князь — Олег Гориславич — з ними пішов, і щоб інші менші князі свої дружини з ними з'єднали…
Уже вдруге безбожний шолудивець хан Боняк налетів на Київ. Яко шуліка хижий, видивився із свого Степу, коли Святополк із дружиною вийде зі стольного у Вишгород на лови.
Ворота града були не зачинені. Був же день. Обідня пора. На київські торги їдуть смерди і слобожани, купчини із далеких країв, ідуть прочани до храмів і до монастирів.
Але сторожа, хоч і пізно схопилась за списи, усе ж відтиснула Боняка од воріт — Золотих і Жидівських. А тих половчинів, що залишилися у місті, за валами, покосили мечами.
Тоді лютосний Боняк запалив передмістя. Палав Стефанів монастир на Клові, горіла Германова обитель, димом пішли довколишні села і слободи… Половці перейшли Либідь і Глибочицю і вдерлися через дерев'яну огорожу — столп'є — на рукомесний Поділ. Хан Боняк мстив за своїх великих родаків, що полягли від рук Святополка і Мономаха. Тоді ж, після смерті хана Ітларя й Китана, князі з'єднали свої полки і пішли навесні на Трубіж. Там і наклав своєю головою хитромудрий володар половецьких степів Тугоркан. Князь Святополк підібрав його тіло й привіз до Києва. Його поховали на роздоріжжі між селом Берестовим і Печерським монастирем. Як-не-як — тесть великого князя київського
Тепер Святополк спокійно розважався на ловах у Вишгороді, а кияни стояли на валах, змагались із половецькою ордою Боняка, гасили у місті пожежі, іскрадом вибиралися за вали й шаленими несподіваними наскоками били в спину степовикам. Скоро з Вишгорода підоспіла й дружина Святополка…
Хан Боняк мусив тікати. Але не хотів вертати ні з чим і повів свою орду на печерські кручі. Обитель захопили зненацька. Біля зламаних воріт монастиря поставили свої бунчуки й шаснули по храмах і келіях.
У кожній келії кипів бій. Половчини виламували двері, з мечами кидались на ченців, що боронилися, хто чим міг. Ченців сікли шаблями, як капусту. Сікли ікони й іконостаси, пергаменні списки і книги… По монастирському двору металися у довгих рясах ошалілі мніхи, за кожним, як за зайцем, полювали озвірілі половчини. Багато розпластаних чорних тіл лишилося лежати в калюжах крові… Половецькі стріли із смолоскипами вогню підпалювали будівлі… копиці сіна й соломи…
Скоро палав увесь монастир. Поряд, нижче, на придніпровських кручах, у Видубичі, горів Красний двір князя Всеволода. Горіла обитель у Видубичах.