— Отже, товаришу Кайдаш, — сказав він, — ви прикомандировані до нашого відділу, і, таким чином, ми знов разом. Хто про вас подбав, ви, очевидно, розумієте...
Я посміхнувся й відповів, що дуже цьому радий. Антон Павлович почав розповідати, як сам тут опинився, та про те, що він уже знав.
Війна хоч і почалась раптово, та цілковито несподіваною для нашого командування вона не була. Хоч і було чимало таких, що перестали вірити в можливість війни, гадаючи, що ніхто не посміє напасти на таку могутню державу, як Радянський Союз, командування передбачало цю можливість і зуміло гідно відповісти на перші удари. Тієї ночі на ноги були поставлені всі наші озброєні сили, а тепер провадиться загальна мобілізація, яка в багато разів збільшить нашу міць. Щоправда, ворожим державам пощастило відмобілізуватися раніш, і це дало їм змогу одержати перші успіхи. Та ці успіхи — тимчасові. Найближчими днями на фронтах з’являться нові формування Червоної Армії.
Тієї самої ночі редактор журналу "Зоря" дістав призначення на помічника відділу преси. В тому відділі зосереджувалися відомості, що їх передавали газетам та телеграфним агентствам.
Тарас Чуть дуже хотів поступити до Червоної Армії добровольцем. Він з’явився на призовний пункт, але там йому відмовили, як неповнолітньому. Тоді він розшукав Черняка, і той узяв його до себе секретарем.
Розповівши про всі ці новини, Антон Павлович почав докоряти мені:
— Як же це ти, побувавши в такому цікавому бою, що його провів наш друг Шелемеха, обмежився лише коротенькою інформацією. Який же ти після цього газетяр?.. А потім кудись зник. Довелось розшукувати полковника Шелемеху, щоб довідатися про твоє засекречене місцеперебування... Негаразд, товаришу кореспондент.
Я розповів Чернякові про свою поїздку до Соснового, про стан Ліди й про небезпечну операцію. Антон Павлович, вислухавши мене, сумно похитав головою. Він не міг байдуже ставитися до долі Ліди.
Але цій розмові ми не могли віддати багато часу. Ми перейшли до основного.
Мій начальник насамперед поінформував мене про становище на фронтах. Це було конче потрібно, перше ніж перейти до тих доручень, які він збирався дати мені.
За словами Черняка, стан на фронтах складався явно на нашу користь, хоч вороги й просунулись на протязі першої доби на обох фронтах. Тепер розгортався сильний бій на центральній частині Західного фронту. Зараз зі Сходу на Захід перекидаються військові з’єднання. За допомогою Глибинного шляху це відбувається з колосальною швидкістю.
— Найближчим часом ми зможемо опублікувати в пресі деякі відомості про стратегічне значення Глибинного шляху, — говорив Антон Павлович. — Отже, ви повинні проїхати підземним шляхом, глянути на нього оком кореспондента і підготувати матеріал для наших газет.
— Я хотів би побувати на фронті.
— Встигнете. Глибинний шлях багато часу у вас не забере. А трохи згодом я планую вам поїздку на Західний фронт.
— Коли я мушу вирушати в подорож?
— Сьогодні ж. їдьте з зупинкою на Найглибшій. До речі, на цій станції побачите нашого старого, Аркадія Михайловича... Сьогодні ж.
— Єсть, товаришу начальник, сьогодні виїжджати, — відповів я по-військовому, чим викликав у Черняка усмішку задоволення.
Прощаючись з Антоном Павловичем, я згадав, що Макаренко сьогодні збирався виїздити до Іркутська. Це був би для мене найкращий попутник, і тому, не гаючи часу, я подзвонив в Московське управління Глибинного шляху, де іі знайшов Ярослава.
Довідавшись про моє бажання їхати разом з ним, Макаренко обіцяв дістати мені квиток у вагон 17, в якому він уже має місце. Ми умовились зустрітися на вокзалі в Пушкіно. Після цього я заходився готуватися до подорожі. Треба було також написати листа Станіславу Шелемесі. Полковник, як повідомив мене Черняк, уже браз активну участь в повітряних операціях на Західному фронті.
Столиця жила бурхливим життям, на кожному кроці відчувався темп воєнного часу. На вулицях поменшало таксі, але збільшилась метушня. На всіх вікнах були наклеєні паперові стрічки. Над містом проносились патрульні загони літаків-винищувачів. Гучномовці сповіщали про новини на фронтах. Трамваї і автобуси були переповнені військовими, з яких переважна більшість щойно одягли форму.
О пів на шосту я був уже в Пушкіно. Автобуси, трамваї і тролейбуси спускалися пологими тунелями на глибину в сто вісімдесят метрів. Тут знаходились головні приміщення вокзалу. Ця глибина захищала вокзал від найстрашніших авіабомб. Крім того, зверху було ще два шари сталебетонних плит в два метри завтошки.
У величезних, яскраво освітлених залах гуділо, немов у колосальному вулику. Через одні із скляних дверей я бачив, як на перони вокзалу прибували ешелони з військом. Частина з них розвантажувалася тут же, і ті бійці, що вчора бились на Далекому Сході, сідали в автомобілі та надземні поїзди, щоб наступного дня взяти участь у боях на Західному фронті.
Стрілка годинника наближалась до шести, а Макаренка все ще не було. Я не міг припустити, щоб він спізнився, але коли до відходу поїзда залишилося п’ять хвилин, я почав турбуватися. Тим часом вийшов на перон і почав проходжуватися біля свого вагона.
Залишилося дві хвилини, коли на перон вибіг Тарас Чуть. В довгій військовій шинелі, що волочилась майже по землі, хлопець виглядав досить смішним. Він поспішав до самого вагона і, побачивши мене, дуже зрадів.
— Це вам від Ярослава Васильовича, — сказав він, даючи мені квиток.
— А де ж він?
— Не їде.
— Не їде?
— Затримався в Москві і попросив мене передати вам квиток. Ледве встиг.
Я схопив квиток і кинувся до вагона, вже не маючи часу на розпитування. Тарас не відставав від мене.
— Побачите Аркадія Михайловича, — швиденько говорив він, — перекажіть йому привіт. Я пишу йому щодня, але від нього вже кілька день не одержую відповіді.
Я потиснув Тарасові на прощання руку і ледве вскочив у вагон, як двері за мною автоматично зачинилися.
Поїзд рушив повільно, без жодного поштовху. Я ще кілька секунд бачив на пероні Тараса, та ось він зник, а провідник попросив мене пройти на своє місце.
Цей герметично закупорений вагон був подібний до того, яким ми їхали з Тихоокеанська до Москви, лише не так комфортабельно обладнаний. Замість чотиримісних купе тут були дванадцятимісні, і в кожному з них було по тридцять чоловік, що мали право лише сидіти. Плацкарти для спання були скасовані. Це пояснювалося війною, але на Глибинному шляху ця незручність великого значення не мала, бо подорож відбирала лише кілька годин.