— Ви лікуєтесь, додержуєте режиму, їздите на курорт?
— Ет, — махнула вона рукою. — Мене годують інсуліном та якимись новими ліками. Двічі була в Єсентуках. Для мене складений спеціальний режим, лікують рентгеном. Іноді мені стає легше. Але через якийсь час знов відчуваю погіршення.
— Пробачте... ви вже одружились?
— Ні, — тихо відказала вона.
— Лікар Барабаш тепер в Іркутську?
— Ні, в Москві. Провадить наукову роботу у ендокринологічному інституті. Але незабаром, мабуть, Юрко приїде сюди.
Вона помовчала.
— Я думаю, що він дуже хороша людина, — сказав я. — Він і далі працює над вивченням діабету?
— Так... трапляються випадки, коли хворі видужують. Він зараз вивчає всі ці випадки...
— Де ви житимете після одруження?
— Ви непристойно цікаві, — відповіла Ліда, і в тоні, яким це було сказано, відчувалося, що моє запитання її розсердило.
Вона підвела голову й стала дивитися на зоряне небо.
З Ангари тяг прохолодний вітрець, ледве долинав шум вулиці. З ресторану пробивалася музика. Про що думала Ліда, не знаю, але я зрозумів, чому вона розсердилась на мене. Знов до мене закралася підозра, що, залишаючись сама з собою, вона не може позбутися думок про Ярослава і часто, мабуть, спогади про нього непокоять її. Він не відповів на її листа. Після тієї нашої розмови вночі на бульварі я сподівався, що він напише їй. Можливо, він вважав, що мовчання — найкращий спосіб порвати всі взаємини з дівчиною, яку він кохав, і відрізати собі шлях до неї в майбутньому. Що б вона сказала, коли б я розповів їй про ту розмову з ним? Але чи треба це робити? Адже це все одно, що той лист, який мусив би Ярослав надіслати їй.
Так це буде нечемно по відношенню до Ярослава. Навіть більше, ніж нечемно.
Раптом Ліда спитала:
— Скажіть, Ярослав при вас читав мого листа?
— Ні, а що?
— Нічого... Я не розумію, чому він не відповів.
— Але мені довелося скоро бачити його після того, — поспішив сказати я. — Він був дуже схвильований... Невже ви з ним більше не зустрічалися?
— Навіщо? Я не хотіла зустрічі. І він, здається, так само...
— За той час, поки я мандрував по чужих краях, Ярослав Васильович, здається здобув тут репутацію оригінала, — промовив я по короткій паузі.
— Оригінала?
— Ви ж самі чули, що про нього розповідають як про чудака.
Вона рвучко повернулась до мене і схопила за руку.
— А ви більше нічого про нього не чули? Гіршого, ніж те, що він оригінал?
— Гіршого? Ні. Ви щось знаєте?
— Це страшно. — Я відчув, як тремтить її рука. — Але... Ви знаєте, його дехто обвинувачує навіть у... шкідництві.
— В чому?
— У шкідництві.
— Але які підстави і хто виступає з такими обвинуваченнями?
— Кажуть, що Саклатвала цілком під його впливом. Він же, займаючи посаду головного інспектора тунельних робіт, втручається буквально в усі справи і домігся того, що будують за його проектом, його обвинувачують у тому, що він вдвічі збільшив вартість будівництва і взагалі наробив багато безглуздих речей. Але ніхто не погоджується з тим, що все це він робив несвідомо. Його вважають талановитим інженером.
— Ну, все ж обвинувачення в шкідництві...
— Я не вірю, я не хочу вірити, — пристрасно промовила дівчина. — Але є люди, які запевняють, ніби бачили цього оригінала в московських ресторанах в підозрілій компанії. Він немовби пив багато шампанського і до ранку танцював з якимись жінками.
— Це брехня. Я не можу повірити.
— Слухайте! — вона боляче стиснула мою руку. — Я вам признаюсь, чому сюди приїхала. Я просила академіка Саклатвалу, щоб він викликав мене працювати, маючи на меті зустрітися тут з Ярославом. Я хочу з ним поговорити. Але він уникає мене. Допоможіть мені зустрітися з ним.
— Добре... Про що ж ви хочете з ним поговорити? Пробачте за нескромність... Але ви можете не відповідати.
— Ні, я скажу.
Ліда трохи подумала.
— Він завжди був трохи дивний. Я ніколи не повірю, що він шкідник. Але мені здається, він здатний до помсти. Мені страшно, що він чомусь зробився людиноненависником і мститься всім і кожному... Ні, пробачте, я почуваю себе такою дурненькою і непослідовною, я сама не знаю, що кажу...
— За що ж би він мстився? Ні, ви помиляєтесь, Лідіє Дмитрівно.
— Я боюсь за нього. У Москві вже шепочуть про те, що його треба усунути від будівництва Глибинного шляху, ба навіть арештувати. Я дуже прошу вас, влаштуйте мені з ним побачення. Я писала йому, але він не відповідає...
Я обіцяв зробити все, що зможу. Але чому він не хоче з нею зустрічатися? Мені здавалося, що я розгадав цю причину. Я гостро спитав Ліду:
— Пробачте мені ще раз, але скажіть, ви його перестали любити?
— Я? Ви ж знаєте... — трохи розгублено відповіла вона.
— А він вас кохає і через те боїться зустрічі з вами! — вирвалося у мене.
— Відкіля ви знаєте? — тремтячим голосом спитала вона.
Я мовчав, проте Ліда примусила мене відповідати. Хоч не докладно, але я сказав їй дещо про свою розмову з Ярославом тоді вночі, перед від’їздом за кордон. Вона пожадливо слухала мою розповідь, не перебиваючи. ї коли я кінчив, почала розпитувати, домагаючись найточнішої відповіді. Я бачив, що моя розповідь схвилювала її, і жорстоко картав себе за довгий язик. Хіба не краще було б промовчати, не викликаючи зайвого хвилювання? Адже це могло посилити її хворобу!
Потім на балконі знов запанувала мовчанка. Ліда стискала руками голову.
— У вас пірамідону нема? — нарешті спитала вона. — У мене страшенно болить голова.
Я пішов до своєї кімнати і розшукав порошки. Захопивши їх та склянку з водою, повернувся на балкон. Ліда встала з крісла, спершись на балюстраду, і дивилася вниз на асфальтовану вулицю, що чорніла під нами наче після дощу.
— Станіслав з Ніною приїхали, — сказала вона, побачивши автомашину, що спинилася біля готелю. — Зараз підіймуться сюди. Залишайтеся тут, а я піду до себе. Як перестане боліти голова, я вийду.
Вона повернулася і пішла до своєї кімнати. На дверях оглянулась на мене й спитала:
— Ярослав не давав вам читати мого листа?
— Ні.
— А як ви думаєте, зін міг дати будь-кому прочитати його?
— Це зовсім не схоже на нього.
— Але мені здається, що його хтось читав, — задумливо сказала дівчина і зникла за дверима.