Машина під’їхала до вокзалу, і ми ввійшли в вестибюль.
— Із Стародніпровська коли прибуває? — спитав Черняк носія, що стрівся на нашому шляху.
— Хвилин через десять.
Взявши перонні квитки, ми опинились на платформі, біля якої мав спинитися поїзд з нашим юним гостем. Сіяв дрібний осінній дощик.
Аж ось між багатьма станційними вогнями показався новий, що наближався до нас. Під великий навіс над платформою вкотився потужний паровоз і за ним застукотіли вагони.
Аркадій Михайлович витяг з кишені телеграму, щоб перевірити ще раз, в якому вагоні їхав Тарас Чуть. Там було: "Виїхав шістнадцятого поїздом шість вагон три місце дванадцять Тарас Чуть".
Ми підійшли до третього вагона. Пасажири виходили один за одним. Це були чоловіки з чемоданами й портфелями, дами з коробочками, сумочками й різними пакетами, двоє чи троє вийшли з маленькими дітьми, але жодного хлопчика, якого можна було б вважати за Тараса Чутя, ми не побачили.
Ось уже вийшов останній пасажир, і провідник піднявся на східці вагона, наміряючись замкнути двері на ключ. І Ми розгублено перезирались. Але Черняк затримав провідника і спитав:
— Товаришу, у вашому вагоні, на дванадцятому місці, мав їхати хлопчина із Стародніпровська. Ви не помічали такого пасажира?
Провідник був людиною привітною. Він ствердив, що такого пасажира бачив, але не пам’ятає, чи виходив він з вагона, і зараз же пішов оглянути, чи не спить бува той на своїй полиці. Черняк піднявся в тамбур і слідом за провідником ввійшов у вагон. Ми втрьох залишилися їх ждати.
За хвилину Черняк повернувся:
— Товариші, зайдіть сюди, — сказав він схвильовано.
Охоплені тривогою, ми рушили у вагон.
— Хлопчика нема, — чувся голос Черняка. — Але на третій полиці над його місцем залишився чемоданчик.
Коли ми спинилися біля дванадцятого місця, — це була верхня полиця, — Черняк запропонував відімкнути чемоданчик і по речах зиявити, кому він належав. Але провідник не погодився, резонно посилаючись на те, що в таких випадках треба викликати представника залізничної міліції і в його присутності скласти офіціальний акт.
Тимчасом я нахилився і, глянувши вниз під полицю, помітив калоші. Оглянувши нову знахідку, ми прийшли до висновку, що вони можуть належати хлопцеві років тринадцяти-чотирнадцяти.
— Е-е, погана справа, — бідкався провідник. — Хлопець, мабуть, відстав. Вийшов десь на попередній станції і не встиг сісти на поїзд.
Довелося забрати чемоданчик та калоші і разом з провідником іти до чергового залізничної міліції. Там чемодан відімкнули і виявили, що він справді залежить Тарасові Чутю. В чемодані лежали його учнівський квиток і зошит з підписом.
На наше прохання було послано телеграми на попередні станції з запитом, чи не знають там про пасажира Тараса Чутя, який відстав від поїзда номер шість на шляху із Стародніпровська.
— Відповіді раніш як через дві-три години не одержимо, — сказав черговий по міліції.
Залишатися на вокзалі не було чого. Ми сіли в машину і рушили додому, розмовляючи про хлопця. Аркадій Михайлович картав себе за те, що, викликавши Тараса, не подбав, щоб його супроводив хтось із дорослих.
— Не хвилюйтесь, — заспокоював його Черняк, — завтра вранішнім поїздом буде тут. Мало хіба трапляється, що відстають від поїзда?
Машина спинилась на вулиці Червоних ботаніків. Тут мали вийти професор і Ліда.
— Коли Станіслав повертається? — спитав я дівчину.
— Станіслав сьогодні приїхав. Я забула вам про це сказати. Зайдіть. Брат буде радий вас бачити. Він ще не спить. У кабінеті світиться.
Мене здивувало, як це Ліда забула про приїзд брата. І говорила вона якимсь байдужим тоном, навіть не дбаючи, щоб це виглядало ввічливо.
Все ж таки я вирішив піти з нею, щоб побачити Станіслава. Правду кажучи, я вже скучив за ним.
Майор справді зустрів мене дуже радо, хоча була вже перша година ночі. Він з інтересом вислухав розповідь про Тараса Чутя і попросив розказати, що нового в місті.
Я розповів про засідання комітету, про виступ інженерів, про активність Черняка, про свої думки з приводу цього. Він уважно слухав. Наприкінці я спитав, що сталося з Лідою, чого вона така сумна.
— Неприємності, — відповів Станіслав, ураз нахмурившись.
— Які? Це не секрет?
— Ні. Вона дуже хвора.
— Що з нею? — скрикнув я.
— Діабет .
— Хіба це так страшно?
— Вилікуватися, очевидно, не можна. Правда, коли весь час лікуватися, років з двадцять проживе... Погана історія...
— Як же це сталося?
— Та Барабаш давно вже підозрював. Як тепер вияснилось, він колись зустрічав лікаря, який доглядав Ліду на курорті, і той сказав, що, на його думку, у неї діабет. Я вже точно не знаю. Тепер уся надія на ендокринологічний інститут.
— Зовсім погана історія...
Станіслав помовчав.
— Не будемо про це говорити. Все одно не допоможемо... Краще я тепер розкажу тобі про деякі новини.
— Я слухаю.
— Сьогодні на засіданні уряду академік Саклатвала робив доповідь про тунель. Прийнято постанову про створення проектного комітету. Черняк і Довгалюк — члени комітету. Кандидатуру ботаніка обстоював Саклатвала. Не знаю, що він там робитиме. В комітеті є представники від озброєних сил. Один з них... я. До весни проект мусить бути закінчений. За проект відповідають Макаренко і Самборський.
— Черняк про це знає?
— Ще ні. Завтра знатиме.
— Завтра буде в газетах?
— Ні. В газетах про це повідомлять, як почне працювати пресбюро комітету.
— Буде таке бюро?
— Визнали за доцільне організувати. Всі відомості для преси лише через нього. І взагалі, поки проект не буде закінчений, писати треба менше, бо це ще експериментальна робота. Ну, та про пресбюро ти завтра знатимеш краще за мене.
— Звідки?
— Завідувачем рекомендовано тебе. Якщо погодишся, завтра Саклатвала підпише наказ.
Я був надзвичайно здивований.
— Чому мене? — допитувався я у Шелемехи.
— З моєї рекомендації. Академік одразу підтримав. Як журналіст ти досить популярний.
— Але ж я...
— Найкраща кандидатура, — обірвав мене Шелемеха, — Саклатвала так і сказав. Він же постійний читач твоїх творів.
Правду сказати, було дуже приємно слухати такі речі про себе, і я заперечував мляво і досить невиразно.
10. ПРОФЕСОРА ДОВГАЛЮКА ВИКЛИКАЮТЬ