– Це той старий, з дерев'яним руків'ям, – сказав Гунвальд Ларсон. – Я бачив такі ще в сорокових роках.
– Зроблений у Фінляндії чи в нас, за фінською ліцензією? – запитав Кольберг.
– У Фінляндії, – відповів Мартін Бек. – Той хлопець, що телефонував, сказав, начебто вони певні цього. Патрони теж давні, виготовлені фірмою швацьких Машин "Тіккакоскі".
– М-37, – сказав Кольберг. – Барабан на сім патронів. Важко собі уявити, в кого може тепер бути такий пістолет.
– Ні в кого, – сказав Гунвальд Ларсон. – Тепер він уже лежить на дні Стремена. На тридцятиметровій глибині.
– Можливо, – сказав Мартін Бек. – Але хто міг його мати чотири дні тому?
– Якийсь божевільний фіни, – мовив Гунвальд Ларсон. – Берімо зграю собак і нумо виловлювати в місті всіх навіжених фінів. Ото буде весела робота.
– Ми щось скажемо пресі? – запитав Кольберг.
– Ні, – відповів Мартін Бек. – Жодного слова.
Запала тиша. Нарешті в них з'явилася перша провідна ниточка. Скільки мине часу, поки вони знайдуть другу?
Відчинилися двері, й до кімнати, зацікавлено, роззираючись, ввійшов якийсь юнак. Він тримав у руці сірий конверт.
– Кого тобі треба? – запитав Кольберг.
– Меландера, – відповів юнак.
– Старшого слідчого карного відділу Меландера, – поправив його Кольберг. – Ось він сидить.
Юнак поклав конверт на письмовий стіл Меландера і вже хотів вийти, коли Кольберг сказав:
– Я не чув, щоб ти стукав.
Юнак спинився, тримаючись за клямку, але не озивався. В кімнаті було тихо. І серед тієї тиші Кольберг сказав поволі, виразно, ніби пояснював щось дитині:
– Коли входиш до кімнати, треба постукати, тоді почекати, поки тобі дозволять зайти, і аж потім відчиняти двері. Зрозуміло?
– Авжеж, – сказав юнак, дивлячись Кольбергові під ноги.
– Отож-бо, – сказав Кольберг і відвернувся.
Юнак швидко вийшов і нечутно зачинив за собою двері.
– Хто це? – запитав Гунвальд Ларсон.
Кольберг стиснув плечима.
– Він чимось нагадує Стенстрема, – сказав Гунвальд Ларсон.
Меландер відклав люльку, розпечатав конверт і витяг з нього зелений зшиток із сантиметр завтовшки.
– Що це таке? – спитав Мартін Бек.
Меландер погортав зшиток і сказав:
– Висновок психологів. Я звелів його оправити.
– Ну, Фродріку, що там написано в твоєму талмуді?
Меландер витрусив люльку на аркуш паперу, згорнув його й викинув у кошик.
– У Швеції не було ще такого випадку, – сказав він. – Хіба що вернемося назад до часів Нурлунда і вбивства на пароплаві "Принц Карл". Отже, нам треба в основному опиратися на американські дослідження, зроблені за останнє десятиріччя.
Він дмухнув у люльку, пробуючи, чи вона не забита, й повів далі, натоптуючи її тютюном:
– Американським дослідникам не бракує матеріалу, не те що в нас. У цьому висновку, між іншим, згадано Спека з Бостона, який убив вісьмох медсестер у Чікаго, Вітмена, який із вежі застрілив шістнадцять осіб, а ще багато більше поранив, Унру, який на вулицях Нью-Джерсі за двадцять хвилин застрілив тридцять осіб, і ще кілька випадків, про які ви, напевне, читали в газетах…
Меландер погортав зшиток.
– Виходить, масові вбивства – чисто американське явище, – сказав Гунвальд Ларсон.
– Так, – відповів Меландер. – І тут подано кілька досить переконливих теорій, чому саме.
– Вихваляння насильства, – сказав Кольберг. – Суспільство кар'єристів. Продаж зброї на замовлення, переслане поштою. Злочинна війна у В'єтнамі.
Меландер закурив і кивнув головою.
– Між іншим, і тому, – сказав він.
– Я десь читав, що на тисячу американців є один чи два потенційні масові убивці, – сказав Кольберг. – Цікаво, як вони це визначили?
– З допомогою анкет, – відповів Гунвальд Ларсон. – Анкети також типово американське явище. Там ходять з квартири до квартири й питають людей, чи вони могли б уявити себе масовим убивцею. І двоє на тисячу відповідають, що їм було б приємно уявити себе в такій ролі.
Мартін Бек витер носа й роздратовано глянув почервонілими очима на Гунвальда Ларсона.
Меландер відкинувся на спинку стільця і випростав ноги.
– А як твої психологи характеризують масового вбивцю? – спитав Кольберг.
Меландер знайшов відповідну сторінку й почав читати:
– "Очевидно, йому немає тридцяти років. Він несміливий і потайний, хоч оточення вважає його вихованим і старанним. Він може полюбляти чарку, але найчастіше буває непитущим. Можливо, він низький на зріст або має якусь травму чи фізичну ваду, що вирізняє його серед звичайних людей. Він відіграє дуже незначну роль у суспільстві і виріс у скрутних обставинах. У більшості випадків він або дитина розлучених батьків, або сирота, який змалку не зазнав ласки. Як правило, досі він не робив тяжких злочинів. – Меландер підвів очі й додав: – Усі ці висновки зроблені на підставі фактів, відомих з допитів і досліджень психіки американських злочинців, засуджених за масові вбивства".
– Такий убивця має бути зовсім божевільний, – сказав Гунвальд Ларсон. – І цього не помітиш, поки він не рвоне на вулицю і не вб'є з десяток людей.
– "Психопат може поводитись зовсім нормально, поки щось не збудить у ньому ненормального потягу. Психопатія полягає в тому, що якісь риси в людині – одна чи кілька – відхиляються від норми, а решта, в тому числі її здібності, ставлення до праці тощо, залишаються цілком нормальними. Більшість тих, що раптом, бездумно, без будь-якої зовнішньої причини зробили масове вбивство, найближче оточення вважало обережними, лагідними, вихованими людьми, від яких ніхто не сподівався такого вчинку. Багато з описаних в Америці випадків свідчать, що самі злочинці давно вже усвідомлювали свою хворобу й намагалися стримати в собі деструктивні тенденції, аж поки нарешті в них не стало сили опиратися їм. В людини, яка має потяг до масового вбивства, може бути манія переслідування, манія величі або ж болісне почуття своєї провини. Часто такі вбивці виправдувалися тим, що вони просто домагалися слави, хотіли, щоб їхнє прізвище з'явилося в газетах на перших сторінках. Майже завжди за злочином ховається бажання вирізнитися чи помститися. Вбивцям здається, що їх недооцінюють, не розуміють і погано до них ставляться. В більшості випадків такі люди мають серйозні сексуальні збочення".