Він так довго тинявся вулицями в дощ, що волосся і штани промокли наскрізь, і тепер він відчував, як холодна вода стікала по стегнах, по потилиці й по шиї, ба навіть між лопатками.
Він розстебнув два верхні ґудзики плаща, засунув праву руку в кишеню куртки й легенько торкнувся пістолета, на дотик теж холодного й вогкого.
Від цього дотику чоловік у темно-синьому попліновому плащі мимоволі здригнувся і спробував думати пре щось інше. Наприклад, про готельну терасу в Андрайчі, де він п'ять місяців тому провів свою відпустку. Про важку непорушну спеку, про яскраве сонце над набережною і рибальськими човнами і про бездонне блакитне небо над пасмом гір по той бік затоки.
Потім йому спало на думку, що там, певне, цієї пори року також іде дощ і що там немає в будинках парового опалення, тільки каміни.
І що він уже не на тій вулиці, якою недавно проїздив і що скоро йому знов доведеться вийти на дощ.
Він почув за собою кроки на східцях і здогадався, що це той чоловік, який сів ще в центрі перед крамницею Алена на Кларабергатан, за дванадцять зупинок звідси.
"Дощ, – думав він. – Я не люблю дощу. Власне, я його ненавиджу. Цікаво, коли мене викличуть. Зрештою, чого я тут вештаюсь, чому не лежу вдома біля…"
Це було останнє, що він подумав.
Автобус був червоний, двоповерховий, з кремовим верхом і сірим лакованим дахом. Типу "Лейленд Атлантін", зроблений в Англії, але сконструйований спеціально для введеного два місяці тому в Швеції правостороннього вуличного руху. Саме, цього вечора він курсував сорок сьомим маршрутом у Стокгольмі від Бельмансру в Зоопарку до Карлберга і назад. Тепер він їхав на північний захід і наближався до кінцевої зупинки біля Норра Сташунсгатан, що містилася всього за кілька метрів від межі, що ділила Стокгольм і Сульну.
Сульна – передмістя Стокгольма; вона функціонує як окрема комунально-адміністративна одиниця, хоч межа між обома містами існує тільки у вигляді ламаної лінії на карті.
Це був великий червоний автобус, більше ніж одинадцять метрів завдовжки і майже чотири з половиною метри навширшки. Крім того, він важив понад п'ятнадцять тонн. Фари були ввімкнені, він гудів серед безлистих дерев на безлюдній Карлбергсвеген і здавався з своїми запітнілими вікнами теплим і затишним. Потім він завернув праворуч на Норрбакагатан, і гудіння мотора стихло на довгому узвозі до Норра Сташунсгатан. Струмені дощу періщили по даху й по шибках, а колеса, що важко й невблаганно котилися вниз, здіймали цілі каскади води."
Кінець вулиці був також кінцем узвозу. Автобус мав навернути під кутом у тридцять градусів на Норра Сташунсгатан, а тоді ще проїхати триста метрів до кінцевої зупинки.
Єдиний, хто стежив тієї миті за автобусом, був якийсь чоловік, що притулився до стіни будинку за сто п'ятдесят метрів вище на Норрбакагатан. То був злодій, що саме намірявся вибити вітрину. Він стежив за автобусом, бо перечікував, поки той проїде, щоб мати вільну руку.
І він побачив, як автобус загальмував на перехресті й почав блимати лівим бічним світлом. Потім зник з очей. Дощ залопотів ще дужче, заглушаючи всі звуки. Чоловік підняв руку й вибив вітрину.
Він тільки не побачив, що червоний двоповерховий автобус не докінчив повороту.
Повертаючи, автобус ніби спинився на мить, тоді покотився через вулицю, на тротуар і до половини ввігнався в дротяну огорожу, що відділяла Норра Сташунсгатан від порожнього двору якогось складу.
Там він зупинився.
Мотор затих, але фари й освітлення всередині не згасло.
Запітнілі шибки й далі затишно блищали серед темряви й холоду.
А дощ періщив у плаский дах.
Було три хвилини на дванадцяту ночі тринадцятого листопада 1967 року.
В Стокгольмі.
III
Крістіансон і Квант патрулювали радіомашиною по Сульні.
Протягом своєї досить одноманітної служби вони затримали сотні п'яних і багато злодіїв, а раз, мабуть, урятували життя шестирічній дівчинці, спіймавши відомого вбивцю на сексуальному грунті саме тоді, коли той хотів напасти на неї. Це сталося майже п'ять місяців тому і, як щиро сказати, цілком випадково, але слава про цей вчинок, який набув ореола героїчного, не зменшилася, і вони Думали ще довго нею жити.
Цього вечора їм нічого не траплялося, тільки перепало по кухлю пива, про що, мабуть, не варто згадувати, оскільки це суперечило правилам.
Десь близько десятої тридцять їм передали сигнал тривоги по радіо, і вони поїхали на вказану адресу, на Капельгатан у центрі міста, де хтось на сходах свого будинку знайшов людину, що не подає ознак життя. Їхати їм довелося всього три хвилини.
І справді, впоперек сходів лежала істота чоловічої статі у вистріпаних чорних штанях, стоптаних черевиках і зношеному сірому драповому пальті. В освітленій сходовій клітці стояла літня жінка в капцях і халаті. Мабуть, це вона й заявила в поліцію. Вона помахала їм крізь шибку, потім прочинила двері, висунула руку і владно показала на нерухому постать.
– Ага, зараз побачимо, – мовив Крістіансон. Квант нахилився й пирхнув.
– Нічого собі не подає ознак життя, – з глибокою відразою мовив він. – Візьми-но його, Калле.
– Постривай, – сказав. Крістіансон.
– Чого?
– Ви знаєте цього чоловіка? – запитав Крістіансон в жінки досить ввічливо.
– Так, здається, знаю.
– Де він мешкає?
Жінка показала на двері в глибині коридора, метрів за три від них.
– Там, – сказала вона. – Він заснув, поки пробував відімкнути двері.
– Так, у нього в руці ключі, – мовив Крістіансон і почухав голову. – Він живе сам?
– А хто ж би захотів жити з таким поганцем? – відповіла жінка.
– Що ти хочеш зробити? – підозріливо запитав Квант.
Крістіансон не відповів. Він нахилився і взяв з руки сонного ключі. Потім підняв п'яного на ноги рухом, що. свідчив про багаторічні вправи, відчинив коліном вхідні двері й повів його коридором. Жінка трохи відступила вбік, а Квант лишився стояти на сходах. Обоє вони невдоволено стежили за тим, що відбувалося.
Крістіансон відімкнув двері, засвітив світло в кімнаті і стягнув з п'яного пальто. Той захитався, впав на ліжко і пробелькотів:
– Дякую, люба панночко.
Тоді повернувся на бік і заснув. Крістіансон поклав ключі на столик біля ліжка, погасив світло, зачинив двері й вернувся до машини.