– Само собою зрозуміло, що як приватна особа і як член партії центру, як громадянин вільної демократичної держави я не роблю ніякісінької різниці між людьми, скажімо, через їхній колір шкіри чи світогляд. Але сам подумай, що було б, якби в поліцію поналазили євреї і комуністи. Ти розумієш, що я маю на думці, га?
На це Ренн скромно кашлянув, затуливши рота рукою, і сказав:
– Звичайно. Але я, бач, сам такий крайній соціаліст, що мене можна вважати…
– Комуністом!?
– Так. Саме так.
Ульгольм відразу насупився, замовк і відійшов до вікна. Він стояв там годин зо дві, сумно дивлячись на лихий, зрадливий навколишній світ.
Шверіна оперували тричі: вийняли обидві кулі, але жоден лікар з тієї групи, яка робила операції, не мав великої надії на успіх. На несміливі Реннові запитання всі вони тільки здвигали плечима.
Проте чверть години тому один з хірургів зайшов до ізолятора і сказав:
– Якщо він взагалі має опритомніти, то опритомніє зараз. Протягом цих півгодини.
– А він видужає?
Лікар довго дивився на Ренна, потім сказав:
– Навряд. Він, щоправда, фізично витривалий, і загальний його стан цілком задовільний.
Ренн приголомшено дивився на хворого і міркував, який же в нього мав би бути вигляд, щоб лікарі визнали його стан гіршим чи зовсім поганим.
Він склав собі двоє чітких запитань, які задля певності навіть записав у записник. Перше: "Хто стріляв?" І друге: "Який він був на вигляд?"
Ренн зробив ще й інші приготування, а саме: поставив на стілець портативний магнітофон, ввімкнув мікрофон і перевісив його через спинку стільця. Ульгольм не брав участі в тих приготуваннях, він обмежився тим, що час від часу критично поглядав на Ренпа від вікна.
Годинник показував двадцять шість хвилин на третю, коли медсестра раптом нахилилася над пораненим і швидким, нетерплячим порухом покликала до себе обох поліцейських, а другою рукою натиснула на дзвоник.
Ренн швидко схопив мікрофон.
– Думаю, що він опритомнює, – сказала медсестра.
Обличчя пораненого ніби якось почало мінятися. Повіки і ніздрі затремтіли.
– Так. Спробуйте, – мовила медсестра.
Ренн простяг мікрофон і запитав:
– Хто стріляв?
Ніякої реакції. Ренн почекав кілька секунд і повторив запитання:
– Хто стріляв?
Губи хворого ворухнулися, і він щось сказав. Ренн перечекав дві секунди і знов запитав:
– Який він був на вигляд?
Потерпілий відповів і цього разу, вже трохи виразніше.
До кімнати зайшов лікар.
Ренн уже розтулив рота, щоб повторити друге запитання, коли чоловік на ліжку повернув голову в лівий бік. Нижня щелепа в нього опала, і з рота потік кривавий слиз.
Ренн глянув на лікаря, і той поважно кивнув йому, складаючи інструменти.
Підійшов Ульгольм і сердито сказав Реннові:
– Ти що, справді не можеш більше нічого добути з нього? – Тоді голосно звернувся до хворого: – Слухайте, добродію, з вами розмовляє старший помічник інспектора поліції Ульгольм…
– Він помер, – тихо мовив Ренн.
Ульгольм витріщив на нього очі й кинув тільки одне слово:
– Партач.
Ренн вимкнув мікрофон і поніс магнітофон до вікна. Там він обережно перемотав стрічку вказівним пальцем правої руки і натиснув на кнопку відтворення запису.
"– Хто стріляв?
– Днркс.
– Який він був на вигляд?
– Яколсон".
– Ну й що я з цього матиму? – мовив сам до себе Ренн.
Ульгольм секунд із десять люто, з ненавистю дивився на нього, а тоді сказав:
– Що ти з цього матимеш? Я звинувачу тебе в службовому недбальстві. Інакше я ніяк не можу. Ти ж розумієш, що я маю на думці, га?
XV
Коли Мартін Бек відчинив двері будинку поліції, крижаний вітер сипнув йому в обличчя жменю гострих, мов голки, сніжинок, і в нього аж дух сперло в грудях. Він нахилив голову й застебнув пальто. Того ранку він нарешті зважив на благання Інги, мінусову температуру та свій кашель і надів зимове пальто. Він підтяг вище теплий шарф і рушив до центру міста.
Перетнувши Агнегатан, він нерішуче спинився, міркуючи, як йому їхати.
Раптом біля нього загальмувала машина. Гунвальд Ларсон спустив бічну шибку й гукнув:
– Залазь!
Мартін Бек зрадів і сів спереду коло нього.
– Б-р-р-р, от і починається сльота, – сказав він. – Не встигнеш помітити, що було літо, як уже знов негода. Ти куди їдеш?
– На Вестманнагатан, – сказав Гунвальд Ларсон. – Хочу поговорити з дочкою тієї тітки з автобуса.
– Чудово. Висадиш мене на Сабатсберзі.
Вони перетнули міст і поїхали вздовж старих торговельних яток. За шибками миготів сухий дрібний сніг.
– Цей сніг зовсім ні до чого, – сказав Гунвальд Ларсон. – Він однаково розтане. Тільки миготить перед очима і псує видимість.
На відміну від Мартіна Бека Гунвальд Ларсон любив їздити машиною і був добрим водієм.
Коли вони їхали по Васагатан у напрямку Норра Банторгет, біля класичної гімназії їх поминув двоповерховий автобус сорок сьомого маршруту.
– Б-р-р-р, мені тепер млосно стає, тільки-но я побачу такий автобус, – сказав Мартін Бек.
Гунвальд Ларсон глянув на автобус.
– Це не такий, – сказав він. – Це німецький "Бюссінг".
Через хвилину він запитав:
– Може, поїдеш зі мною до Ассарсонової старої? Я буду там о третій.
– Не знаю, – сказав Мартін Бек.
– Бо я просто подумав – ти ж однаково тут. Це всього за кілька будинків від Сабатсберга. А я потім відвіз би тебе назад.
– Може, й поїду. Це залежатиме від того, коли я скінчу розмову з тією медсестрою.
На розі Далягатан і Тегнергатан їх зупинив чоловік у жовтому шоломі і з червоним прапорцем. На території Сабатсберзької лікарні розгорнулося широке будівництво. Старі будинки розбирали, а нові вже повистрілювали вгору. Тепер саме підривали високу кручу з боку Далягатан. Гуркіт вибухів луною котився поміж стінами будинків. Гунвальд Ларсон сказав:
– Чому б їм не висадити в повітря відразу цілий Стокгольм, замість ділити його на шматки? Хай би робили так, як Рональд Рейган, чи як там його, хоче зробити у В'єтнамі: заасфальтувати все це лайно, помалювати жовті смуги й поробити стоянки. Мабуть, то вже найбільше лихо, коли плановики дорвуться до реалізації того, що напланували.
Мартін Бек вийшов з машини перед в'їздом до тієї частини лікарні, де містилися пологове й гінекологічне відділення. На майданчику перед входом не було нікого, але, підійшовши ближче, Мартін Бек помітив, що крізь засклені двері на нього дивиться якась жінка. Вона вийшла надвір і запитала: