– Що? – запитав Мартін Бек.
– Якщо він не зв'язаний з тією медсестрою. Ти це хотів сказати? – запитав Кольберг.
Гаммар кивнув головою.
– З'ясуйте, як воно було насправді.
X
Перед будинком поліції на Кунгсгольмсгатан стояло дві особи, що явно воліли б бути десь інде. Двоє чоловіків у поліційних кашкетах, у шкіряних куртках з блискучими ґудзиками, з портупеями, перехрещеними на грудях, кожен з пістолетом і кийком, що висіли на поясі, їхні прізвища були Крістіансон і Квант.
– Як ти гадаєш, чого вони від нас хочуть? – занепокоєно спитав Крістіансон.
– Мабуть, щоб ми були за свідків, – відповів Квант. – Адже ми знайшли той автобус.
– Так, це правда, а проте…
– Ніяких "проте", Карле. Залазь швидше в ліфт.
На третьому поверсі їх зустрів Кольберг. Він похмуро, неуважно кивнув їм, потім відчинив одні двері й сказав:
– Гунвальде, прийшли ті два типи з Сульни.
– Скажи їм, хай почекають, – почувся голос з кімнати.
– Почекайте, – мовив Кольберг і пішов собі.
Після двадцятихвилинного чикання Квант потягнувся і сказав:
– Що в них за порядки! Це ж наш вільний день. Я обіцяв Сів посидіти з дітьми, щоб вона пішла до лікаря.
– Ага, ти вже казав, – пригнічено мовив Крістіансон.
– Скаржиться, що в неї болить щось у…
– Ти й це вже казав, – перебив його Крістіансон.
– Тепер вона знов осатаніє, – сказав Квант. – Ніяк не можу поладнати з нею. Та й на вигляд вона стає така, що хай їй чорт. Твоя Керстін теж такий зад викохала?
Крістіансон не відповів. Керстін була його дружина, і він не любив перетирати її на зубах. Але Квант на такі речі був нечутливий.
Через п'ять хвилин Гунвальд Ларсон відчинив двері й коротко сказав:
– Заходьте.
Вони зайшли й сіли. Гунвальд Ларсон критично оглянув їх.
– Сідайте.
– Ми вже сіли, – несміливо сказав Крістіансон.
Квант нетерпляче штовхнув його ліктем, щоб він замовк. Він уже відчував, що їх чекає неприємна розмова.
Гунвальд Ларсон хвилину помовчав. Потім сів за стіл, зітхнув і запитав:
– Скільки ви працюєте в поліції?
– Вісім років, – відповів Квант.
Гунвальд Ларсон узяв зі столу якийсь папір і почав вивчати його.
– Ви вмієте читати?
– Авжеж, – відповів Крістіансон, перше ніж Квант устиг його спинити.
– То читайте, – сказав Гунвальд Ларсон і посунув до них по столі папір.
– Ви розумієте, що там написано? Чи вам пояснити?
Крістіансон похитав головою.
– Я зараз поясню, – сказав Гунвальд Ларсон. – Це рапорт про попереднє обстеження місця злочину. З нього виходить, що дві особи, які носять сорок шостий номер взуття, залишили там після себе біля сотні відбитків ніг, по всьому автобусі, і вгорі, і внизу. Хто, по-вашому, ті дві особи?
Вони промовчали.
– Щоб вам було зрозуміліше, додам, що я кілька хвилин тому розмовляв з експертом лабораторії, і він сказав, що на місці злочину ніби цілий день жирував табун гіпопотамів. Він не йме віри, щоб людські істоти, та ще й тільки дві, могли дощенту знищити всі сліди за такий короткий час.
Квантові урвався терпець. Він лютим поглядом утупився в чоловіка за столом.
– От тільки гіпопотами чи інші звірі не мають зброї, – лагідно повів далі Гунвальд Ларсон. – А проте в автобусі хтось стріляв із "вальтера" калібру сім і сімдесят п'ять сотих міліметра, а якщо говорити докладніше, то стріляв із передніх сходів угору. Куля відбилася від даху автобуса і застрягла в одному з сидінь нагорі. Хто, по-вашому, там стріляв?
– Ми, – сказав Крістіансон. – Тобто я.
– Невже? Справді? А навіщо ви стріляли?
Бідолашний Крістіансон почухав потилицю.
– Просто так, – сказав він.
– То був застережливий постріл, – сказав Квант.
– Для кого?
– Ми думали, що вбивця, може, й далі в автобусі і ховається на другому поверсі, – сказав Крістіансон.
– Ну й що, він ховався там?
– Ні, – сказав Квант.
– Звідки ви знаєте? Що ви зробили після своєї канонади?
– Пішли поглянути нагору, – сказав Крістіансон.
– І там нікого не було, – додав Квант.
Гунвальд Ларсон довго дивився на них, тоді стукнув кулаком по столі й закричав:
– Обидва полізли нагору! Ох же йолопи, щоб вас чорт забрав!
– Ми піднялися кожен з свого боку, – спробував захищатися Квант. – Я задніми сходами, а Калле передніми.
– Щоб той згори не міг утекти, – додав Крістіансон.
– Але ж там нікого не було, хай вам біс! Ви домоглися тільки одного: стерли геть усі сліди в тому проклятому автобусі! Я вже не кажу про те, що ви зробили надворі! І чого було ще товктися біля трупів? Щоб ще дужче все позамащувати кров'ю?
– Щоб поглянути, чи немає там живих, – пояснив Крістіансон.
Відчинилися двері, і зайшов Мартін Бек. Крістіансон відразу підвівся, а за ним Квант.
Мартін Бек кивнув їм і запитливо глянув на Гунвальда Ларсона.
– Це ти так кричиш? Лаєш цих хлопців? Що вже тепер допоможе лайка?
– Допоможе, – відповів Гунвальд Ларсон. – Це конструктивна лайка.
– Конструктивна?
– Атож, бо ці два йолопи… – Він урвав і вдався до інших слів. – Ці два колеги – наші єдині свідки. Ви чуєте? Коли ви прибули на місце злочину?
– Об одинадцятій тринадцять, – сказав Квант. – Рівно. Я подивився на годинник.
– А я сидів саме тут, де сиджу тепер, – сказав Гунвальд Ларсон. – Мені подзвонили вісімнадцять хвилин на дванадцяту. Навіть коли накинемо, що ви вовтузились біля радіо півхвилини і що радіостанція, поки зв'язалася зі мною, згаяла п'ятнадцять секунд, то однаково лишається більше ніж чотири хвилини. Що ви робили протягом цього часу?
– Та… – почав Квант.
– Авжеж, ви гасали навкруги, як зачумлені пацюки, розтоптували кров та мозок і пересували трупи. Цілих чотири хвилини!
– Я не бачу в твоїх словах нічого конструктивного… – почав Мартін Бек, але Гунвальд Ларсон відразу перебив його:
– Постривай. Хоч ці йолопи протягом чотирьох хвилин нищили сліди на місці злочину, вони таки справді прибули тринадцять хвилин на дванадцяту. І не з власної волі, а тому, що їх повідомив про нещастя чоловік, який перший побачив автобус. Так чи ні?
– Так, – сказав Квант.
– Якийсь старий чоловік з собакою.
– Отож-бо. Їм сказав про нещастя чоловік, прізвища якого вони, бачте, не записали, і ми б його, мабуть, не знайшли, якби він сам ласкаво не прийшов сьогодні до нас. Ну, то коли ви побачили чоловіка з собакою?