І літала Оленка з Яковом у парі по кленових мостинах у кунтуші білоносовому, спідниці атласній, запасці темного штофу, майоріла шовкова намітка, миготіли жовті козлові чоботи... І щось миготіло в моїй голові й тонко, неначе молодий льодок, потьохкувало в серці, а тисячі голосів чорними ангелами кричали, що те миготіння грішне й дивитися мені в той бік не треба.
Навідомо, багато знала Оленка про мене та Уляну, чи відала, як глибоко розпанахане моє серце, може, й справді вважала, що ми з Уляною побігали, погралися та й забули про все. Вона своє щастя в Яковові знайшла і розповідала про своє щастя, чомусь мене обрала для своїх сповідань. Саме мене чомусь дуже часто обирали жінки та дівчата, аби поділитися своїми таємницями. Вони ділилися зі мною, неначе з святим, але я відчував, що, коли б зробив бодай несміливий крок, вони могли б не тільки розділити зі мною старі гріхи, а й сотворити нові. Від того мені ставало жаско. Чому так, не знав. Чим саме навертав їх на те, може, тим, що вони якось знали, відчували, що я дівич, і душа моя не пом'ята, й серце моє чисте. Всі на світі прагнуть чистого, щоби... забруднити його.
І потім яких тільки див не творить цей світ. Як тільки не переплутує, не перекуйовджує всі нитки! Бо одного разу мені приснилося... приснилося ясно та гаряче, що я согрішив з Оленкою... І той гріх став відомий, і мене потягнули до колода дубової, біля якої стояв високий, худий, жилавий містр з чорним ощиреним ротом і широченною шаблею в руці. Диво, я не злякався, я йшов на страту хоч із мукою, але й з почуттям, що кара справедлива, я тільки боявся, аби про мій гріх не довідалася Уляся. Отакий дивний і страшний сон мені приснився.
Якось нас із Оленкою побачив біля перелазу Яків і жартівливо покивав пальцем:
— Оленко, не зажартовуй з Іваном. Бачиш, як він почервонів. Іван ще малий.
Але Яків був не тільки мартоплясом, жартівником. Він мав зірке око й добре розумівся на тому, що діялося довкола. Московити потискали козаків, й про те гомоніли всі, проте гомоніли обачно, з осторогою оглядаючись. Іноді хтось і вирветься поперед інших з гострим словом — гурт сам по собі, мовчазний, під'юджує, підштовхує,— й принишкне, примовкне. Та не такий був Яків, Одного разу за широким столом підняв чару й сказав:
— Вип'ємо, братці, щоб воля не захиріла, щоб були ми господарями у власній хаті й щоб спини наші не гнулися. Земля наша ніким нам не дарована, давнини наші — од предків, ми зуміємо оборонити їх, бо шаблі наші не тупіші за шаблі наших сусідів.
Я бачив, як здригнули Полуботкові брови, як він прояснів чолом, а далі нахмурився: радів за свого зятя, пишався ним і боявся за нього. Мабуть, вони мали між собою балачку, й не одну, бо далі на людях Яків не висловлював отако прямо своїх думок, плів мову тонко та хитро, так що жодного кінчика не було видно, але всі здогадувалися, куди веде та мережка, А нам — Борзаківському, мені, Биковському — казав:
— Ось вже скільки часу ми йдемо спиною наперед. Перед нашим носом вимахують києм, і ми відступаємо, відступаємо. Мо’, пора зупинитись? Бо так можна і в урвище впасти.
Я тратився й малів, тратився перед такою відвагою, малів перед таким валечним козаком, ще й думав про те, якого гарного мужа має Оленка і як мені далеко до його чеснот, до його відваги, до його вміння розвеселити, піднести людей, та ще в такий сумний час.
* * *
Уже кілька місяців я обтираю лікті за широким кленовим столом полкової канцелярії. Поки що ходжу в копіїстах, підписках, суддя обіцяє (чи страхає) незабаром покласти на мене першу справу.
Мешкаю у великій хаті разом з іншими неодруженими канцеляристами, мені призначено жупан та чоботи на рік. При хаті, де ми живемо, сад та город, одначе вельми запущений, город канцеляристи весною засадили, одначе не пололи, ходили туди тільки по часник та цибулю, мак заріс бур'яном, гарбузи поплелися по деревах і тинах, подерлися навіть на хату. Малина та порічки в саду давно здичавіли, тільки сливи, теж напівдикі, ронили в траву сині, продовгуваті плоди. Я любив ту глушину, залазив у чагарі, лежав, підклавши під голову свитку.
Я вже багато чого вмів, багато знав з того, що робилося в полку і в краї, знав навіть деякі таємниці. В полку глухо гомоніли, що наступає кінець усім вольностям, усім давнинам, якими жив наш люд. Вольності наші вкорочували, наглядачів на Україну присилали все лютіших і лютіших, називалися вони обер-фіскалами. Такого-сякого стольника Андрія Ізмайлова, котрий був настановлений при гетьмані для нагляду, замінили Федором Протасьєвим, чоловіком ницим, підлим, ще й драпіжним. Не кращим був і Дмитро Голіцин, який сидів у Києві. За чималий хабар нашим людям вдалося прочитати листа, надісланого Голіциним канцлеру Головкіну. "Для нашої безпечності,— писав він,— на Україні треба насамперед посіяти ворожнечу між полковниками й гетьманом... Коли народ дізнається, що гетьман такої влади, як Мазепа, не матиме, то сподіваюся, що будуть приходити з доносами... Як раніше я вам писав, так і тепер повторюю: треба, щоб у всіх кістах полковниками були люди, які не згодні з гетьманом, коли вони будуть не згодні, то всі їхні діла будуть нам відкриті".
І хоч гетьман, будучи в Москві, просив, аби чужинських полковників на Україну не присилали, на його прохання не зважали, й за останній рік сіло на полковництва два москалі. Якщо якийсь полковничий уряд звільнявся, з Москви надходило повідомлення, щоб полковника там не обирали, бо "определение учинитца вскоре". Скоропадський покірно чекав "определения".
Нинішній гетьман,— говорили на Україні,— людина сумирна, постояти за Україну не іме; хто не нападе — всі деруть, коли б діждатися, щоб гетьманом був чернігівський полковник... Не так давно він за Україну стояв і москалям її розоряти не давав; в його полку без його розпорядження москалі нічого не беруть.
Се була правда. Москалі у нас стояли гарнізонами в кількох містечках, у селах постоїв було мало, й жили солдати не по хатах, а в великих куренях, збудованих для них. Усі апеляції, які виникали поміж офіцерами та місцевими старшинами, полковник розбирав сам, в присутності обох сторін, численних свідків, і чинив по-справедливості. Суворий та мовчазний, вів справу так, що справедливість ставала очевидною всім. Либонь, і в нашому полку були збродні та донощики, й вони доносили, але чомусь апеляцій з Пітера до нас не поступало.