— Ти сучий сину, попе,— гукнув він.— Ти сам чортом ставлений у попи. А мене сам цар настановив на уряд.
— Я не бачив ні того, ні того, вони мені однакові,— відказав піп.— У мене свої владики, а над усіма ними владики небесні, тебе цар настановив, а в нас свої звичаї, закони та права, й папери у нас на те є.
— А куди ти подів папери на городнянську землю? — в'їдливо запитав Скафарій.— І це ти царя з чортом зрівняв.— І вхопив отця Єлисея за бороду, почав тузувати, товкти головою об стіл, наледве його відняли в роз'ятреного сотника козаки Ясько Меланченко та Носко Парасченко. Вони вивели сотника на вулицю, а отець Єлисей кричав з ґанку, що він завдасть до секвестру Скафарія, є в нього такі папери, що тільки він їх покаже, й того візьмуть в тюремне в'язання.
Скафарій вирвався й побіг назад, але отець Єлисей устиг замкнути двері.
— Ти верни громаді папери на землю,— ревів Скафарій. Отець Єлисей відтулив сінешні двері і зсукав дулю:
— Ось тобі і твоїй громаді.
То був вельми необачний вчинок, який незабаром призвів до великого лиха.
Наступного дня з Бутівки охляп на коні прибіг хлопець і передав мені Семенове прохання приїхати до нього. Я трохи повагався, бо ж розумів, що якшання з бутівчанами може викликати в городнян підозру й до мене (що й справдилося), але згадав усе добро, що зробив мені Семен, вибрався на коника позаду хлопця, й ми покопитили на Бутівку.
— Я оце вдався до тебе,— сказав Семен,— бо пані папір прислала, але писано так, що важко розібрати. Спробуй прочитати.
Я знав, що Семен має малу грамоту, але ж листи читати вміє, і здивувався. Одначе не подав вигляду, почав читати.
— "Семене, слуго наш, вістимо стало мені, що городняни дуже потискують наших бутівських людей на їхніх полях, потому кріпко тобі наказую не вступати городнянам і по возможності одбиваться од них. Якщо трапиться, що наші застануть на своїх полях городнян, наказую грабувати їхніх коней і волів, при тому роби так: якщо городняни заграблять у бутівчан десять коней, ти заграб у них двадцятеро. Та вправляйся в господарстві кукібніше, греблю погачуй, перекрий конюшню й амбар, щоб покрівля не протікала. Чутно нам тут, що свиней у тебе зовсім мало осталося, й то, конєшно, од твоєї недбайливості: як приженуть їх з поля, то ви зганяєте їх в одну кучу й при тому свині їдять поросят. Ти повинен наглядати, щоб цього не було. Якщо поганий свинар попався, так накажи війту, аби знайшов хорошого за ціну, яку й люди платять".
Семен почухав бороду й сказав чи то мені, чи то сам собі:
— "Чутно тут нам..." За триста верст чутно. Хто ж це так голосно гомонить пані у вуха? Ну, було таке один раз, з'їли четверо поросят... Й ще одне задавили. Ти тієї чутки не ширив?
— Бог з вами.— Я перехрестився.
— Вірю. Ти хлопець щирий. А що там у Городні? Яким духом городняни дишуть?
"То ось для чого прикликав мене Семен",— подумав і сказав, що соромив їх у церкві батюшка Єлисей в своєму казанні, а більше нічого не знаю.
— Той Єлисей сам така зараза...— буркнув Семен і знову в роздум самому собі: — Не вгомоняться вони. А ти,— вже до мене,— якщо почуєш чи побачиш щось таке — одразу до мене... Або шепни Скафарію...
Семен ладнав мене в нашіптувачі, й мені стало прикро. Ніколи не був довідником — ні в семінарії, ні в колегії, не буду й тепер. Мав би залишити свої думки при собі, одначе не стримався:
— Так вони й скажуть мені. Та й теє... Негарно це...
— А в моїх санях їздити гарно? І хліб мій кутуляти?
— Я відпрацьовував.
— Хиндю ти відпрацьовував.
Я повернувся й вийшов з хати. Не збирався ставати Семеновим нашіптувачем і брав до серця клопоти городнян. Лежало містечко Городня на московськім шляху, й общіпували його всі, хто хотів, ще й всім воно чомусь здавалося нічиїм, полишеним Господом і державцями. Містечко справді розрослося знедавна, до нього прибилося багато зайшлих людей, серед них чимало до ката спритних, які почали підгинати інших, оббирати їх, і врешті старожитні городняни, колишні реєстровики, залишилися без землі, деякі з них самі опинилися в підсусідках і тепер охкали, та було пізно. Кинулися відвойовувати землю у бутівчан, на яку були так необачно махнули рукою — самі супіски та болото,— а ті тепер не поступалися. Семен боявся, що гнів городнянської громади справується на Бутівку, й зокрема на нього, але він несподівано справувався в інший бік.
Мене мучили темні сни, наснилася Уляся в труні, і я пробудився в сльозах, а пробудившись, вже не міг заснути, й ледве засіріло, пішов до церкви прибирати, й поприбирав скрізь та приготував усе до служби, а потім сів біля дверей у лівому притворі, кріпко задумався над своїм життям.
Все мені було байдуже, якби міг, заліз би в якусь шпарину і вже не виліз з неї, не хотілося навіть молитися, темні лики святих були похмурі і здавалися мені втомленими. Мабуть, то я сам розтратив свою силу в боротьбі з стихіями життя, згубив надію на Нього, адже вважав, що в найбільшій скруті Він мені завжди прийде на поміч, бо ж вірую щиро й нічого лихого не вчинив, а все, що роблю, тільки во славу Його. Він на поміч не прийшов. Я не маю права дорікати Йому, але й життя мені остирилося.
І раптом я зауважив, що в церкві стоїть якийсь гомін. Служба ж мала розпочатися тільки увечері. Я здивувався, став вглядатися в сутінь, яка завжди стояла в церкві, й побачив людей, які йшли до вівтаря й щось гукали та вимахували руками.
Я поволі підвівся, обтрусився, якусь мить постояв біля стіни й наблизився до натовпу. Одначе спершу роззирнувся, подивився в темні, захвойдані дощами, запилені вузенькі віконця церквиці, й по тому, звідки падало світло, визначив, що вже полудень. Отак довго я спав! Мимоволі почав прислухатися та приглядатися. Довго не міг нічого второпати. Натовп вирував — самі чоловіки,— посередині стояв отець Єлисей, зяпав ротом, щось говорив, але його не слухали. До його блідого, якось дивно, вниз і вбік, витягненого обличчя тяглися вузлуваті чорні руки, гачкасті пальці були схожі на кігті, деякі діткалися попової голови, деякі шарпали одяг. Отець Єлисей був одягнений у домашнє, стояв зігнутий, розгублений і знічений.