Усе це осягнув не одразу, не в ту мить, не перед судом, а пізніше. І мучився, й дорікав собі, бо ж розумів, що душа моя не тільки з світла, а й з тіней, що дух мій не витає в небесах, а стелеться по землі, я читав "Блаженні нищі духом" і не міг нічого зрозуміти, бо ж "Блаженні нищі духом, яко ваше є царство небесне, блаженні плачучі, яко тії утішаться, блаженні жадаючі й прагнучі правди... Радуйтесь і веселітесь, яко мзда ваша велика на небесах". Отож хто я за цією заповіддю, на що заслуговую? Покаюся й заслужу прощення? Не заслужу ніколи; я той, хто жадав правди й не міг її відстояти до кінця, чи грішник, що плаче? Сього не знав ні тоді, ні пізніше. Тоді, повторюю, тільки рятувався й майже не думав ні про що інше, хоч все те бриніло в мені, глибоко-глибоко, відав про нього, воно борсалося, потоплене хвилями страху й нерішучості.
Ми всі сущі увесь вік борсаємося в хвилях. Бо й сам гетьман Скоропадський одступився од своїх козаків і написав у Пітер Головкіну (наперед знаючи, що Головкін розповість цареві), буцімто носачівські козаки не тільки безчестили полкового осавула, а й заповзялися його вбити, і той вирятувався завдяки сприятливої випадковості. А цього не було, я тому найперший свідок. Нехай неправда та страх сильних світу цього не будуть нам прикладом у житті!
Шість днів я просидів у секвестрі, а на сьомий мене випустили. Бурмістр зачитав присуд, з нього я зрозумів, що годен бути покараний п'ятдесятьма ординарними ударами пліттю, але суд, на молоді літа респект маючи, милує Мартина Рибку й зарікає надалі жити правдою та випускає його на волю з тим, щоб він негайно полишив місто Ніжин і більше ніколи в нього не вступав.
І я одразу од воріт секвестру наліг на ноги, неначе за мною гналися "міські слуги". Сам не знав, чому так поспішаю, мабуть, мені просто не хотілося залишатися в місті, де зазнав стільки прикростей, де мою душу пом'ято й поламано, де втратив щось таке, без чого змалів сам, де... живе одібране в мене кохання. Мені страшенно хотілося побачити Улясю, хоча б на мить, хоча б краєчком ока, одначе знав, що це неможливо, й поспішав до міської брами. Я зазнав великої кривди, похитнувся в своїх думках, бо побачив ще раз, що в світі несправедливості не менше, а може, й більше, ніж справедливості. Що її множить, чому Бог допускає її? Чому добро невіддільне від зла, одне народжує інше, одне маскується під друге, часом їх вельми важко розпізнати? У світі мало б неподільно панувати добро, а воно нітиться перед злом. Мабуть, якби було тільки добро, всі люди стали б ніякі, в боротьбі зі злом вони загартовують душі, стають сміливі та дужі. Я ось не втримався... Поступився перед злом. Я навіть гаразд не впевнений, чи поступився. Звичайно, поступився. І тепер мене палить несосвітенний сором. Мав себе за найпоряднішу людину й не вистояв. Яка ганьба!
Гаряче молився, запевняв себе, що більше не зійду з правдивої путі, чого б це мені не коштувало. Боявся, що мій вчинок залишиться в моїй пам'яті на все життя, він вже надломив у мені крихітку того ясного й чистого, з чим жив, з чим вийшов на велелюдне перехрестя. А все через те, що в світі так багато зла, багато неправди, він влаштований за неправдивими законами.
"Зупинися!" — сказав і справді став посеред дороги. Я збагнув, що зайшов дуже далеко й по такій путі ні до чого доброго не прийду. Це ми, люди, множимо неправду, нам мало того, що створив для нас Господь, ми прагнемо плодів гріховних, вважаючи, що там солодощів більше, ніж в плодах чистих. Світ влаштований праведно й досконало, он як милують одне одного двоє диких голубів на бересті й маленький синенький метелик тріпоче крильцями над пізньою квіткою. Всі вони живуть за Божими законами, всі вони в світі, як на великій гарній картині, де все до місця, де все доречно: звірі, птахи, дерева, квіти, трави. Великий і ясний світ — для нас усіх, це ми захопили його й нав'язуємо всьому сущому свої закони, намагаємося підкорити собі все, ще й одні підгинають під себе інших. Хто дав нам таке право, чому ми не розуміємо, що живемо не по правді?
Мене мучила спрага. Неподалік від дороги виднівся хутірець, і я завернув туди. Хутірець був не багатий і не бідний: чимала хата, рублена комора, хлів і стодола, а також повітка для воза, саней та всілякого реманенту. Все це — в кружок довкола двору, в кінці якого — перелаз, а за ним садок. Кілька груш і яблунь росло біля хати понад самою дорогою, під однією яблунею біліли в траві яблука-падалиці, пізні, останні яблука. Колодязь стояв біля дороги, так що воду можна було брати і з двору, і од дороги, великий, окований залізними обручами цебер прип'ято до залізного гака, вбитого в зруб. Попід хутором з правого боку проліг неглибокий яр, по дну якого в осоках хлюпотіла річечка. Чималенький табун гусей відпочивав на березі.
Хутірець ще зоддалік принадив мені зір, я не міг одірвати від нього очей. Чарівне місце, яких так багато на нашій землі, де тиша, де спокій, де праця й спочинок, де немає суєти, захланності, жадоби.
Біля воріт стояв дід у солом'яному брилі, в полотняній сорочці, в новеньких личаках, мабуть, він помітив мене давно й підійшов до воріт, тримав дашком долоню, дивився на мене — бо було йому проти сонця. Очі в старого вицвілі, добрі, спокійні, обличчя в зморшках, не вельми засмагле,— з чого я зробив висновок, що старий у полі не працює, порядкує на подвір'ї або доглядає пасіку.
Я привітався, попросив дозволу напитися. Старий оддав добридня, повернув голову, гукнув:
— Галю, винеси чоловікові напитися.
Він не запитав мене — хто такий і куди йду: захочу, розповім сам, не приглядався до мене пильно, стояв і дивився на дорогу, на річечку, на гусей, які враз чомусь заґелґотіли, схопилися й шугонули на воду та хлюпалися там. З сіней вийшла дівчина літ вісімнадцяти-дев'ятнадцяти — висока, кругловида, величаво-красива й величаво-спокійна, впевнена в своїй досконалості та красі.
Я витягнув цебер — краплі зривалися з мокрого, позеленілого дерева й звучно кльокали в прохолодній глибині, цебер ішов легко, вишмульгана долонями тичина лопотіла в моїх руках. Я стояв по цей бік колодязя, дівчина — по той, вона мовчки подала мені липовий корячок. Смачно кльокали на дні колодязя краплі, смачно яріли проти сонця повні червоні губи, і червоний калиновий квіт вишитої сорочки високо здіймали повні груди. Соромливий за вдачею, не міг відвести очей від дівчини. Вихований майже в схимі, розумів, що це грішно, й нічого не міг з собою вдіяти. Тільки на мить, чомусь тільки на мить подумав про Улясю, а далі мене знову оповив чар, оповила мана — такою довершеною, земною і неземною була ця краса, що я замилувався нею. Ні, не зовсім безгрішним було оте моє споглядання, мені подумалося, що найкраще звікувати вік ось на такому хуторі з отакою дівчиною, либонь, це найбільше, що може подарувати людині доля. Я не мав на мислі себе, я мовби відсторонився від самого себе, але не зовсім.